Читати книгу - "Будь мечем моїм, Олександр Олесь"

смика.

 

1907

 

«Везли їх, зранених в борні з солдатами…»

 

 

Везли їх, зранених в борні з солдатами,

Везли їх, стомлених в тюрмі за гратами,

Везли, щоб там, в краях холодних,

Згноїти велетнів народних,

Крилаті іскри потушить

І знов дурити і душить.

 

В сльозах затриманих, з палкими муками,

Вони прощалися з полями, з луками,

Навік прощались з краєм рідним,

З своїм сліпцем - народом бідним,

Неслись в чужинну сторону

І мов лягали у труну.

 

І ось вони на мить одну спинилися

І на селян крізь грати задивилися,

А ті стояли, як каміння,-

І хтось, лузаючи насіння,

Дививсь на вікна і сміявсь:

«А що, голубчику, попавсь?»

 

1907

 

«Як вінки плела ти з квітів…»

 

 

Як вінки плела ти з квітів,

Розлучили люде нас…

Ми зітхнули, розійшлися

І не стрілись по сей час.

 

Ти давно вже вийшла заміж,

Одруживсь уже і я…

Ти щаслива,- я не знаю,-

И ти не знай, любов моя.

 

Я торік, минулим літом,

Заїздив в своє село…

Завалилась рідна хата,

Рідну греблю рознесло…

 

Я не знаю, мабуть, греблі

Жаль зробилося мені:

Там, де ми танки водили,

Жалібні я склав пісні.

 

Кажуть люде, що недавно

Й ти приходила чогось…

Що в ту ніч чиєсь ридання

З-понад озера неслось.

 

1906

 

«Я не зазнав тих ніжних ласк і слів…»

 

 

Я не зазнав тих ніжних ласк і слів,

Що марились мені колись весною,

Що чув я в співах солов’їв,

Що гай мені ласкаво шелестів

Давно колись, далекою весною…

 

Ти другому всі ласки віддала,

Ти другому усі слова сказала…

Мене любить ти не змогла,

Для мене любих слів ти не знайшла,

Бо всі давно їх іншому сказала.

 

Але в житті моїм ще втрачено не все.

І часом в снах лежу я серед поля,-

Колосся ніжно б’ють мене в лице,

І безліч ласк і слів їх шум несе,

І ти мене шукаєш серед поля.

 

1906

 

«Не забуду я… о ні!…»

 

 

Не забуду я… о ні!

І тепер, коли згадаю,

Бачу ночі весняні,

Чую шум далекий гаю.

 

На траві, в шовку густім,

Слід лишають твої ніжки,

А на личеньку твоїм

Золоті горять усмішки.

 

Ми йдемо… Шумлять гаї,

Ллються пахощі розкішні,

Щось кричать нам солов’ї,

Щось шепочуть трави пишні…

 

А тепер… Далеко я…

Заросли в гаю доріжки,

Змовкла пісня солов’я,

І другим цвітуть усмішки.

 

1908

 

«О, ще не всі умерли жалі…»

 

 

О, ще не всі умерли жалі,

Не всі проспівані пісні,

Не всі захмарилися далі,-

Ще кров кипить, клекоче в шалі,

І серце б’є, як дзвін, в мені,

І вся душа в огні.

 

Життю і вам я не скорюся,

Вогню сльозами не заллю,

Я буйним степом розгорнуся,

Я морем співів розіллюся,

І в кожну пісню увіллю

Весь жар, всю кров мою.

 

1907

 

«В яких боях ти пам’ять розгубив…»

 

 

В яких боях ти пам’ять розгубив,

В якім шинку ти сон-отруту пив,

Який стрілець тебе у очі влучив,

Хто так прибив тебе і змучив?

 

Травою ти послався і ростеш,

Як чорний крук, серця могил клюєш,

Бо ти забув, хто впав за тебе в бої

І де лежать твої герої.

 

Скажи ж, в яких лісах ти заблудив,

Коли себе ти п’яний загубив?..

Чи в тую січ, як ти з землі не знявся,

Чи в тую ніч, як з братом побратався?..

 

Сліпий… Ти ходиш з смутком на чолі,

Кийком чогось шукаєш по землі…

І що тобі так треба відшукати,

Ніяк не зможеш ти згадати.

 

1908

 

«Я сонця жду, і сонце зійде…»

 

 

Я сонця жду, і сонце зійде,

І ранок прийде -

Вір, моя мила, жди і радій!

В ранку надій,

В райдузі мрій

Сонця чекай

І розцвітай.

 

В долі людській є щось таємне…

Ми недаремне

Роки страждали, тернами йдучи,

Руки рвучи,

Все уночі…

Ні! недарма:

Рідша пітьма.

 

Рідшає терен, зникають тумани,

Гояться рани,

Вір мені, люба дружино моя…

Бачу вже я

В квітах поля;

Все, що вві сні

Снилось мені.

 

1906

 

З ЛИСТА

 

 

Перший пролісок блакитний,

Першу квітку весняну

Шлю тобі, моя голубко,

У далеку сторону.

 

Хай тебе він привітає

З сонцем, з ласкою, з теплом

І розкаже, що він слухав,

Нахилившись над струмком.

 

Хай розкаже, що вчуває,

Пробиваючись, трава,

У якому дивуванні

Кожна бростка ожива.

 

Хай розкаже, як курличуть

Десь під небом журавлі,

Як всміхається ласкаво

Красне сонце до землі.

 

Хай твій смуток він розвіє,

Прожене його навік,

Щоб із уст твоїх полився,

Як дзвінок, веселий сміх.

 

Хай же він тебе вітає

З сонцем, з ласкою, з теплом

І розказує ті дива,

Що почув він над струмком.

 

1904

 

«Нехай, як грім, гудуть гармати…»

 

 

Нехай, як грім, гудуть гармати,

Нехай п’яніє все в чаду,-

Як в полі буду сам стояти,

Шаблі ворожі відбивати

І, може, ранений владу,-

А в стан ваш мертвий не піду.

 

О, не лякайте! В мене крила,

В крові - огонь, в душі - любов,

Нащо я вам? Вас в стані сила,

Не звіть мене! Ваш стан - могила,

І в ваших жилах біла кров.

 

1907

 

ТРОЯНДИ

 

 

Довго їх сонце без жалю пекло,

Довго! І нагло за хмари зайшло…

Вихор схопився, і грім загримів,

Дуб передчуттям грози зашумів,

Вдарила блискавка в груди кудись…

Свіжі дощі полились, полились…

Шепчуть троянди: «О, лийтесь рясніш,

Дайте нам дихати грудьми вільніш…

Наші гарячі уста остудіть,

Нас напоїть, напоїть, напоїть…»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

 

В вазі в кімнаті троянди стоять,

Дивляться ясно, цвітуть і пахтять,

Усміхом грають пелюстки бліді,

Радо хлюпощеться листя в воді.

 

1908

 

«Доки ви будете ждать, кам’яні…»