Читати книгу - "Маруся"

Білий кінь, ступивши одним копитом на міст через Тетерів, тривожно застриг вухами. У пітьмі блиснув вогонь рушничного випалу. Куля прошила чорну бурку, черкеску й розписку, яку Гелевей дав отаманові. Шуренок влучив у серце.

Олекса упав на міст. Його ад’ютант Зозуля кинувся до отамана, але не встиг навіть зіскочити з коня. Смертельний постріл зупинив Петруся Зозулю. Під зливою куль ще п’ять козаків змушені були галопувати куди очі бачать. Услід за ними, розтинаючи грудьми холодну темряву ночі, помчав білий кінь Олекси Соколовського.

Без отамана й решта горбулівців розгубилися, запанікували, кожен сам рятувався як міг. Дехто кинувся навтьоки через Тетерів, провалився на тонкому льоду й скупався разом з конем, дехто потрапив у полон, але ощасливлений перемогою Гелевей відпустив бранців додому. Пам’ятаючи про розписку та своє чесне слово, він навіть сказав полоненим, аби вони передали рідним Кривавого Оселедця, що ті можуть забрати тіло. Його ніхто не чіпатиме, воно, задубіле, лежатиме на морозі, поки не розтягне звірина, тож нехай приїжджають.

Поїхав по Олексу батько, горбулівський дяк Тимофій Соколовський, разом із дочкою Сашею. Вона сама напросилася, хоч і страшно було, але знала, що так татові буде легше. Возив колись її Лесик до Радомишля, тепер вона його повезе, тільки не бричкою, а на санях, запряжених парою тих-таки стаєнних коненят.

Олекса лежав під перилами мосту роздягнений до білизни, хтось поживився його буркою, черкескою, білою шаблею й козацькою шапкою з червоним шликом. Він був зовсім не схожий на себе – чуже обмерзле лице із заледенілими повіками вже втратило навіть маску смерті. Біляве волосся покострубатіло, шия зчорніла, спідня сорочка на грудях була бура від крові.

– Хіба це Лесик, тату? – спитала Саша.

– Лесик на небі, – сказав Тимофій Соколовський. – А це його прах.

Він сам узяв на руки закоцюбле синове тіло й поклав на сани.

Довго їхали мовчки. Саша думала, що треба оплакати брата, але горло закам’яніло, в очах було сухо й порожньо. Може, тому вона пізно помітила, що їдуть вони не тією дорогою, якою їхали до Коростишева. Перед Кам’яним Бродом старий Соколовський повернув на Кайтанівку.

– Тату, – сказала Саша. – Ми ж не туди поїхали.

– Туди, – відповів батько.

Далі старий узяв попід лісом на Пилиповичі.

– Поховаємо Олексія так, щоб ніхто не знав де, – сказав він. – Є тут свої люди. Поможуть викопати яму. Земля мерзла.

– Лесика ждуть удома, – сказала Саша.

– Нічо’, менше буде плачу. А ти ось візьми, бо я забуду. – Він дістав із торби в передку саней жовту свічку. – Перед тим, як опустимо в яму, даси йому в руки громніцу8.

Саша взяла свічку, і раптом її аж підкинуло.

– Тату, дивіться!

Старий озирнувся і не повірив очам.

Їх доганяв білий кінь.

Маруся сказала, що до походу на Київ вона може виставити тисячу козаків – триста кінних і сімсот піших.

– То у вас ціла бригада? – здивувався Осип Станімір.

– Бригада імені Дмитра Соколовського, – сказала Маруся. – Маємо кулемети й батарею гармат.

Вони сиділи у штабі, який розміщався в хаті того священика, що помахав Марусі рукою. Ще надійшли команданти 1-го й 3-го куренів – поручники Антон Тарнавський і Данило Бізанц. Старшини слухали Марусю, час від часу перезиркуючись між собою і зводячи вгору брови. Їх тішили триста кінних – у галичан з кіннотою було сутужно, – і менше радували сімсот піших. Вони вже трохи побачили повстанців, котрі воювали незгірше за вишколених вояків, але важко надавалися до «кооперації» з регулярними частинами. Особливо, коли бої розгорталися вздовж залізниць і треба було швидко вагонуватися до потягів. Повстанці неохоче відривалися від своїх гнізд.

– Ви ще не знаєте нашу піхоту, – сказала Маруся. – Мої козаки, як роззуються, то біжать собачою риссю так само швидко, як коні. А хто не встигає, той хапається за стремено верхівця і мчить поряд із ним.

Старшини знов перезирнулися і ще вище скинули бровами.

– Не вірите? – Маруся звузила свої східні, ніби трішки підпухлі, очі й подивилася на поручника Гірняка. – У нас є козак, який воює тільки босий.

– Характерник? – спитав Данило Бізанц.

– Чаклун, – сказала Маруся, і в її погляді промайнув такий дивний полиск, наче вона й сама була чаклункою.

Може, тому Маруся й стала отаманом, подумав Мирон Гірняк. Інакше як пояснити, що під руку цього дівчати стало тисяча козаків? Хоча що тут пояснювати? Він, поручник Гірняк, теж підкорився б їй залюбки.

– А ваші гармаші так само прудкі? – поцікавився Данило Бізанц.

Маруся вловила його іронію, але не взяла до серця.

– Маємо дві польові тридюймові гармати. І дві гаубиці, тільки вони заховані в Тетереві.

– У річці? – здивувався Данило Бізанц.

– А що? Змащені гармати добре зберігаються у воді. А чи прудкі наші гармаші? Побачите. Коли летять через поле, то гарматки стрибають, як жаби.

– І влучно б’ють? – допитувався Бізанц.

– Ще й як! Але головне не в тому, куди поціляють гармати.

– А в чому?

– У тому, що вони піднімають дух козаків.

– І залякують ворога, – додав поручник Тарнавський. – Влучив не влучив, а страху наженеш.

– Золотоверхий Київ не годиться обстрілювати з гармат, – сказав Данило Бізанц. – Не можна руйнувати храм, навіть якщо там ховається ворог.

У поході на Київ галичани вбачали щось надприродне. Узяти столицю для них важило більше за всякий тріумф. Посідання Києва для них означало повернення віри, а може, й самого Бога.

– Ні, – сказала Маруся. – Ви помиляєтесь.

– У чому? – спитав Данило Бізанц.

– Ворога треба нищити скрізь. Руїни храму іноді святіші за його первісну досконалість.

– Перепрошую, – Станімір торкнувся правого вуса. – А скільки вам, ясна пані, років?

– Двадцять, – не змигнувши оком, сказала Маруся.

Старшини знов перезирнулися, повівши усміхненими бровами.

– А показуєте на молодшу! – сказав Станімір.

– Я вродилася на молодий місяць.

Радше на сонце, подумав Мирон Гірняк. Тільки молоде весняне сонце могло подарувати таку золоту косу. І веснянки, і родимку над кутиком вуст, і магічний блиск очей. Не чаклунський, а синьо-гарячий тривожний блиск.

– Давайте до справи, панове! – сказала Маруся. – Ми ж не на прощу йдемо до Києва, правда ж?

Та саме тоді, коли Осип Станімір розгорнув на столі мапу, прискакав вістовий і передав новий наказ корпусного начштабу отамана9 Льобковіца. Галичани мусили вдосвіта завагонуватися в Житомирі й залізницею вирушати на Київ через Козятин, а Марусі дозволялося приєднатися до них біля Фастова – і то лише з кінним загоном.

Марусі… дозволялося… – скептично всміхнувся поручник Гірняк. У них що – сім п’ятниць на тиждень?

Марусю наказ не засмутив.

– Ми там будемо швидше за вас, – сказала вона і, дзенькнувши острогами, підвелася з-за столу.

Сотникові Станіміру, видно, ще не хотілось прощатися, бо він запитав:

– А чому ваша бригада назвалася ім’ям Дмитра Соколовського?

Дмитро узяв собі за вину, що так необачно загинув Олекса.

Не знав усієї правди. Довго ходив мовчазний, нічого не чув, нікого не бачив.

Жив із дружиною та