Читати книгу - "Знак чотирьох, Артур Конан Дойль"

сам. Пробачте ці мої перестороги, але я людина самотня і, навіть сказав би, витонченого смаку, а прозаїчнішого за поліцію немає нічого в світі. Моя натура не сприймає грубої прози. Я рідко спілкуюся з вуличним натовпом. Як бачите, мене оточують вишукані речі. Я можу назвати себе шанувальником мистецтва. Це моє захоплення. Пейзаж на стіні - справжній Коро, і якщо знавець іще може, скажімо, сперечатися щодо отого Сальватора Роза, то щодо оцього Буґро не може бути жодного сумніву. Я кохаюся в сучасній французькій школі.

- Пробачте, містере Шолто,- сказала міс Морстен,- але я приїхала сюди на ваше прохання, бо ви хотіли щось розповісти мені. Зараз уже надто пізно, і я воліла б, щоб наша бесіда була якомога коротшою.

- І все-таки вона забере в нас трохи часу,- відповів він,- бо нам неодмінно доведеться поїхати до Норвуда, до мого брата Бартолом’ю. Ми поїдемо разом і спробуємо здолати його впертість. Бартолом’ю дуже сердитий на мене за те, що я повів цю справу по-своєму. Учора ввечері ми навіть посварилися. А ви не можете уявити собі, який страшний він буває в гніві.

- Якщо нам треба їхати до Норвуда, то ліпше буде вирушити туди негайно,- насмілився я зауважити.

Містер Шолто зареготав так, що почервоніли його вуха.

- Оце вже навряд! - вигукнув він.- Я не знаю, що брат скаже на таку несподіванку. Ні, я мушу спершу підготувати вас, пояснити вам наші стосунки. Передусім я маю вам сказати, що в цій історії є кілька деталей, про які я сам нічого не знаю. Я розповідатиму вам не все, а лише те, що відомо мені самому.

Мій батько, як ви вже, певно, здогадалися,- майор Джон Шолто, що служив колись в Індійській армії. Одинадцять років тому він пішов у відставку й оселився в садибі Пондишері-Лодж в Аппер-Норвуді. В Індії він розбагатів і повернувся додому з грубими грошима, величезною колекцією коштовних дрібничок і численною челяддю з тубільців. З таким достатком він зміг купити собі будинок і почав розкошувати. Ми з братом-близнюком Бартолом’ю були єдиними його дітьми.

Я чудово пам’ятаю, який подив у нас викликала звістка про те, що зник капітан Морстен. Ми прочитали про це в газетах, а знаючи, що він був другом нашого батька, вільно розмовляли про це при ньому. Він звичайно приєднувався до нашої розмови й гадав, що ж насправді сталося з капітаном. Ми жодного разу не підозрювали, що ця таємниця назавжди похована в батьковому серці, що з усіх людей лише він один знає про долю Артура Морстена.

Однак ми знали, що над батьком тяжіє якась таємниця, якась небезпека. Він боявся виходити сам надвір і завжди наймав до Пондишері-Лодж охоронцями колишніх боксерів. Вільямс, що привіз вас сюди,- один з них. Він був колись чемпіоном Англії в легкій вазі. Наш батько ніколи не говорив нам, чого він боїться, але видно було, що його лякають люди на дерев’яних ногах. Одного разу він вистрелив з револьвера в чоловіка на дерев’яній нозі, що виявився звичайнісіньким крамарем. Щоб залагодити цю справу, нам довелося сплатити великі гроші. Ми з братом гадали, що то просто батькова примха, та наступні події змусили нас змінити свою думку.

На початку 1882 року батько одержав з Індії лист, що вразив його, наче блискавка. Він трохи не знепритомнів, коли розпечатав його за сніданком, і з того дня не вставав аж до самої смерті. Що було в тому листі, ми так ніколи й не дізналися; коли він тримав його в руках, я встиг помітити, що то - коротенька, абияк надряпана цидулка. Батько вже багато років слабував на нервову хворобу, але тепер йому явно стало гірше, і наприкінці квітня лікарі сказали нам, що надії на одужання немає; нас покликали до батька - він хотів сказати нам свої останні слова.

Коли ми увійшли до кімнати, батько сидів на подушках і важко дихав. Він попросив нас замкнути двері і підійти до ліжка з обох боків. Узявши нас за руки, він заговорив голосом, надщербленим хвилюванням і болем. Це дивовижне зізнання я спробую переказати його власними словами.

«Лише одна річ гнітить мою душу цієї врочистої хвилини,- промовив батько.- Це кривда, якої я завдав сироті, бідолашній Морстеновій доньці. Клята жадібність, що все життя була моїм гріхом, позбавила її скарбів - принаймні тієї частки, що по праву належить їй. Але я й сам ніколи не скористався ними - така сліпа, безглузда була моя жадібність. Саме почуття, що я володію ними, було для мене таким дорогим, що я не міг ні з ким поділити їх. Бачите ці перлові чотки біля пляшечки з хіною? Навіть із ними я не можу розлучитися, хоч і вирішив одіслати їй. Ви, мої сини, повинні віддати їй належну частку скарбів Аґри. Але нічого не посилайте їй,- навіть цих чоток,- поки я ще живий, бо буває, що навіть смертельно хвора людина одужує.

Я розповім вам, як помер Морстен,- вів далі він.- Багато років мій друг слабував на серце, але приховував це від усіх. Я один про те знав. В Індії ми завдяки щасливим обставинам заволоділи величезним багатством. Я привіз його до Англії, і Морстен,- тієї самої ночі, коли приїхав додому,- пішов просто до мене по свою частку. Зі станції він ішов пішки; до будинку його впустив мій вірний слуга Лал Човдар, якого вже нема на світі. Ми з Морстеном засперечалися, як поділити скарби, й почали сваритися. Розлючений Морстен скочив зі стільця; обличчя його раптом померкло, він притулив руку до грудей і впав горілиць, ударившися головою об краєчок скриньки зі скарбами. Коли я нахилився над ним, то з жахом побачив, що він мертвий.

Я довго й розгублено стояв, не знаючи, що робити. Спершу, звичайно, хотів покликати на допомогу людей, але зрозумів, що зараз є всі підстави підозрювати мене в убивстві. Смерть під час сварки, рана на голові - все це свідчило проти мене. До того ж поліційне слідство неминуче зацікавиться скарбами, а я нізащо не хотів розголошувати їхньої таємниці. Морстен сказав мені, що жодна душа в світі не знає, куди він поїхав. І мені теж здавалося, що нема потреби, щоб про це відала хоч одна душа.

Я все ще стояв над Морстеном, коли раптом, підвівши голову, побачив на порозі свого слугу Лал Човдара. Він