Читати книгу - "Незвичайні пригоди експедиції Барсака, Жюль Верн"

А план був величезний. Територія, до якої стосувався законопроект Барсака, перевищувала 1 500 000 квадратних кілометрів. Це майже втроє більше території Франції. Маршрут був складений так, щоб вражений мандрівників по можливості відбивали дійсний стан речей. Передбачалося, що в дорозі експедиція розділиться на дві частини, і одна партія пройде понад 2 500, а друга — близько 3 500 кілометрів. Виїхавши з Конакрі, експедиція мала спочатку добратися до Канкана через Уоссу, Тімбо — важливий центр Південного Фута-Джалона — і Куруссу, станцію на Нігері, недалеко від його верхів’я.

Із Канкана шлях пролягатиме через Фораба, Форабакуру, Тіолу, Уассулу і Кенедугу до Сікассо, головного міста цієї останньої країни.

У Сікассо, за 1100 кілометрів від моря, дві частини експедиції розійдуться в різні боки. Одна, під керівництвом Бодрієра, спуститься знов на південь, попрямує в Конг і досягне його столиці через Сітардугу, Ньямбуамбо й ряд більїй або менш значних поселень. З Конга ця партія просуватиметься в Бауле і, нарешті, в Гран-Бассамі досягне Берега Слонової Кості.

Друга партія, очолювана Барсаком, буде тримати шлях на схід, промине Уагадугу і в Сеї досягне Нігера, потім, просуваючися вздовж ріки, пройде Мосі і, нарешті, через Гурма і Бургу досягне кінцевого пункту свого маршруту — Котоноу на дагомейському узбережжі.

Беручи до уваги покрученість шляху і неминучі затримки, слід було чекати, що подорож триватиме щонайменші вісім місяців для першої партії і від десяти до дванадцяти місяців — для другої. Від’їзд з Конакрі було призначено на 1 грудня, отже Бодрієр зможе досягти Гран-Бассама не раніше 1 серпня, а Барсак — Котоноу не раніше 1 жовтня.

Отже, це мала бути довга подорож. А проте п. Ізідор Тассен не сподівався зробити яке-небудь значне географічне відкриття. Але він був людиною із скромним апетитом і умів задовольнятися малим, добре знаючи, що земна куля вже вивчена вздовж і впоперек. Що ж до “Петлі Нігера”, яку першим відвідав німець, доктор Барт, у 1853–1854 рр., то цей район був протягом наступних десятиріч поступово завойований французами.

Від’їзд було призначено на 1 грудня.

Напередодні від’їзду, 30 листопада, у губернатора мав відбутися урочистий прощальний обід для членів місії. Стомившися від прогулянки по Конакрі під пекучим сонцем, Барсак повернувся до себе в кімнату і з насолодою обмахувався, бідкаючись, що скоро доведеться натягти чорний костюм, від якого при офіціальних церемоніях не рятує ніяка спека.

В цю мить вістовий — надстроковик колоніальних військ, який знав край “як свої п’ять пальців” — доповів, що дві особи просять їх прийняти.

— Хто ж це? — спитав Барсак.

Вістовий розвів руками.

— Якийсь тип, і з ним дама.

— Колоністи?

— Не думаю. Вигляд у них чудернацький… Він високий, лисий, як коліно, баки, мов мочалка, а очі вирячені, як у жаби.

— Отаке!.. Ну, а вона? Молода?

— Авжеж.

— Гарненька?

— Нівроку, ще й вифранчена.

Барсак машинально підкрутив вуса і сказав:

— Нехай увійдуть. — При цьому він кинув швидкий погляд у дзеркало, де відбивалася його гладка постать, і саме через це не звернув уваги на годинник, який показував шосту.

Це було — коли зробити необхідну поправку на різницю в довготі — точнісінько в ту мить, коли почався наскок на агентство ДК Центрального банку в Лондоні.

Відвідувачів, чоловіка років під сорок і дівчину років двадцяти — двадцяти п’яти, провели в кімнату, де в прохолоді ніжився Барсак, набираючись сил перед втомною процедурою офіціального обіду.

Чоловік і справді був дуже високий. Пара довжелезних ніг підтримувала порівняно короткий тулуб, над яким витягнута кістлява шия служила п’єдесталом для довгастої голови. Очі в нього були, може, й не вирячені, як твердив вістовий, але все ж опуклі, ніс великий, губи товсті, оголені невблаганною бритвою. Короткі бакенбарди, як звичайно вважають класичною приналежністю австрійців, і віночок кучерявих волосинок навколо лисого блискучого черепа, зовсім не скидалися на мочалку і були руді.

Наш портрет досить ясно показує, що чоловік цей був не вродливий, але при тому він був симпатичний, його товсті губи свідчили про щиросердість, а в очах світилася та лукава добрість, яку наші батьки називали добродушністю.

Його супроводила молода дівчина. Треба сказати, що вістовий тут анітрохи не перебільшив. Вона і справді була не тільки гарненька, а просто красуня: висока, тоненька, з граціозною талією, між свіжих губок виднілися чудові зуби, великі очі відтінялися чарівно окресленими бровами, такими ж чорними, як і густе волосся, і всі риси обличчя були напрочуд гармонійні.

Барсак запропонував своїм відвідувачам сісти, і чоловік почав:

— Пробачте нам, пане депутат, що ми вас турбуємо і що змушені самі вам відрекомендуватись. Мене звуть Аженор де-Сен-Берен, я домовласник, неодружений, громадянин міста Ренна. — Отак виклавши дані про своє суспільне становище, Аженор де-Сен-Берен зробив невеличку паузу, потім продовжував: — А це мадемуазель Джейн Морна, моя тітка.

— Ваша тітка?.. — повторив Барсак.

— Так. Мадемуазель Морна — справді моя тітка, — підтвердив Аженор де-Сен-Берен, а молода дівчина весело усміхнулась.

Єдиною вадою її вродливого обличчя був надто серйозний вираз, і від усміху воно одразу яснішало.

— Пан де-Сен-Берен, — пояснила вона з легким англійським акцентом, — дуже пишається тим, що він мій племінник, і ніколи не пропускає нагоди заявити, ким він мені доводиться…

— Це мене молодить, — перебив племінник.

— Але, — продовжувала Джейн Морна, — після того, як він досяг свого, а саме справив враження і встановив свої законні права, він погоджується помінятися зі мною ролями і стає дядечком Аженором,