Читати книгу - "Полонез для мера"

рідній сестрі своєї дружини. Але Томка законами шаріату не цікавилася, тому що, коли виходила заміж за Рустема, мала його за цілком світську людину, а головне, за статусом рівну їй, дочці екс-секретаря обкому. Щоб улігся скандал у благородному сімействі, Сашко з новою дружиною виїхали до Свердловська, а коли повернулися в рідні місця, у молодого слідчого з’явилася можливість перевірити казахстанські зв’язки «ображеного» таджика.

Далі генерал сказав дещо таке, від чого в Асі її великі очиська стали взагалі схожі на дві автомобільні фари.

– Рустем ніколи не мав жодного стосунку до «Байконура». Я з’ясував це досить швидко і пошкодував, що родич так довго водив нас за ніс. Аннаєв не хотів вчитися далі, а з гідротехнікуму виніс досить слабенькі знання. То ж, мабуть, вирішив підкріпити свою репутацію за рахунок батькового авторитету. Тільки ніяк не міг до пуття скористатися цим скарбом. Він вигадав для себе квазіурядову діяльність…

Характер його пересувань був досить цікавий.

Сліди таджика вели до кордону з Афганістаном. Аннаєву вдавалось уникати зайвого контролю завдяки своєму гучному прізвищу – у тих краях його батька знали і поважали. Фури були забиті динями і всілякою городиною, а насправді в них цибулини були натовчені героїном. Ось яким водієм – від кордону до Казахстану – працював Рустем. Далі героїновий караван прямував до Москви і Петербурга. Аннаєв розповів слідчим усі подробиці свого наркотрафіку, після чого підписав папір про відмову від батьківства і вийшов на волю. Відтоді припинилися його «відрядження у важливих державних справах». Він влаштувався на автобазу, де його ледь терпіли через брехливість і зверхність, а згодом почав пиячити.

Розплутавши кримінальні походеньки колишнього друга, Верес обіцяв не порушувати проти нього карної справи, ніде не згадувати його прізвища і тримати язика за зубами, особливо пильнуючи, щоб про цю історію не дізналися Аннаєв-старший та колишня дружини. Рустем не хотів травмувати батька-героя на старості років, а перед Томкою й досі намагався тримати форс. Тільки наполегливі розпитування Аськи примусили Олександра підняти завісу над загадковим Рустемовим зреченням батьківства.

Шок від почутого вгамував непосидющу Асю на якусь часину, допоки в її свідомості нова інформація не розклалася по полицях. Виходило, що Сашко задля стосунків із коханою пожертвував набагато більшим, ніж можна було собі уявити. І зробив дещо таке, що мала б зробити сама Тамара! Він брав на себе всю неприємну частину облаштування їхнього спільного життя. І невідомо, скільки поступок ще зробить на користь свого вже зруйнованого сімейства. Не викликало сумніву лише одне: Томка Боброва справді була жінкою його долі. Femme de son destin.

Вуїч озирнулася на плавні – скрізь панувала тиша, тільки деінде крякне качур і зашурхотить опале листя під ногами. Скельця тонкого льоду в місцях, де залишили сліди дикі качки, далекий димок із заводських труб, мінливе майже весняне небо… Жінка зненацька втратила рівновагу – одна з її кросівок застряла в якійсь пастці. Асину ногу затиснуло в ловильних путах, розрахованих на дрібну дичину.

Генерал підхопив жінку, коли вона спіткнулася. Знову став у пригоді його чудернацький ніж.

– Обережно! Тут ще за часів князя Святослава траплялися нещастя! – вигукнув Олександр і допоміг приятельці звестися на ноги. – Негідники! Тут же заповідна зона!

Тутешня розкішна природа дошкуляла браконьєрам і завидющим комерсантам своєю незайманістю. Їй мстилися ті, хто не спромігся загарбати ці рідкісні принади. На їхні витівки витрачав практично весь свій час директор тутешнього заповідника. Поза очі його називали комендантом острова, хоча звався і без того красномовно – Зорею. І діяльність його відповідала прізвищу. Чорним археологам тут виписали вовчий квиток. Натомість під відкритим небом з’явилася січова застава, через що обкрадати острів стало якось навіть соромно. Однак прокуратура витлумачила цю ініціативу як перевищення службових повноважень. «Коменданта острова» завалили судовими позовами.

– Треба виручати Зорю, – сказала Ася. – Я виступлю на сесії міської ради. Підтримаєш?

Олександр був її колегою-депутом міськради і очолював комісію з правоохоронної роботи.

– Звісно, підтримаю. Але навряд чи це допоможе. – Верес зітхнув. – Якби ти знала, скільки бруду, злого умислу навколо кожного з нас, навколо нашого міста. Щоб навести в цій країні порядок, потрібен свій Піночет.

– Тобі імпонують його методи переконання? Це ж кривавий диктатор!

– Не перебивай, послухай. Ти недооцінюєш Піночета. Він дав багатіям десять днів на переведення їх капіталу до країни і дозволив потім працювати відповідно до всезагальних, обов’язкових правил…

– … а хто не переказав кошти – того розстріляли.

– Саме так, – жорстко відказав Олександр.

Ася гмикнула і подумала, що генерал не насмілиться поділитися подібними міркуваннями з трибуни міської ради. Тим паче посягнути на всевладність мера, хоч як критично не ставився до нього насправді.

Від наступних виборів градоначальника, які мали відбутися за півроку, ніхто не очікував несподіванок. У боротьбі за цей пост традиційно перемагав ставленик металургійного лобі. А екологія міста від цього не поліпшувалася. Тут роками нічого не мінялося на краще. І скасувати цей порядок речей не міг ніхто.

Верес запропонував вертатися. Його очі блищали від задоволення. Могутній організм ожив, напився весняного молозива. Красень та й тільки. Усе в нього буде добре. Хоча, як знати… Генерали міліції завжди ходять по лезу ножа.

А от свої жіночі мрії Ася майже перекреслила. Робота у Центрі технічної творчості молоді давала мізерну зарплату. Вуїч здавалося, що вона не живе, а відбуває життя, наче покарання, незрозуміло задля якої мети. Єдиним яскравим клаптиком на полотні одноманітних буднів була пригода з американським «морпіхом», і та виявилась оманливою.

Кілька років тому її охопило палке бажання реалізуватися на депутатській ниві, своїми руками вписати в історію рідного міста рядок слави. І вона таки стала депутатом! От тільки безтямно ідеалізувала свою майбутню діяльність. Вуїч опинилась у колі самовдоволених людей, які належали до вищої касти городян і десятиліттями ходили на сесії міськради. Дісталися вони цих висот завдяки здобутим посадам і зв’язкам, а не завдяки власним заслугам. Вона переконалася: щоб бути депутатом, великого розуму не потрібно. Вона була тут чужою і обеззброєною.

Апатичне оточення у міській раді могли сколихнути тільки якісь підводні течії. Здебільшого на сесіях ділили місто на сфери впливу, підкуповували незгодних і тих, хто стояв нагорі, решту ж колег залякували. Серед депутатів було багато таких, хто мав чималі можливості і безперервно присягався зробити це місто раєм на землі. Насправді ж показні благодійники задля земляків не поворухнули і пальцем.

Минуло чотири роки з часу обрання Вуїч депутатом міської ради, але звіт, з яким вона могла вийти до виборців, був би ганебно коротким. Тепер вона відводила собі роль пасивного