Читати книгу - "Довга ніч над Сунжею, Леонід Григорович Кононович"

— … в «Тартарі» працює російський агент! — обізвався хтось у темряві.

Я мовчки схилив голову.

МурМур із Пітоном за цей час встигли видудлити другу пляшку коньяку.

— Ну що, алкоголіки, — сказав я, падаючи в фотель, — мені наллєте?

Пітон зазирнув під стіл. Тоді нагнувся й став там щось шукати.

— Гм, — сказав він нарешті, — ми що ж, усе повипивали? Га, МурМуре?

МурМур не відповів: він закинув голову на спинку крісла й пускав димові кільця.

— Гаразд, — махнув я рукою, — переб'ємося… Хто зі мною?

— Про що мова? — підозріливо глянув на мене Пітон.

— Проведемо бойову операцію. Треба відплатити за смерть нашого товариша. Забули?

— Аа, — сказав МурМур, — справді… То ти що, встиг напасти на слід?

— Ну певно ж! — Я глянув на Пітона. — Ти?

— Погнали! — сказав він. Тоді підвівся, височезний і здоровий мов анаконда, замалим не сягаючи головою стелі. — То це справді вони?

— Вони, вони… — відказав я, простуючи до дверей. — Де твій узі?

— В машині! — буркнув Пітон.

— А твій? — глянув я на МурМура.

Той сягнув у куток і підняв тяжку наплічну кобуру з наганом.

— Мені й цього вистачить! — буркнув він, застібаючи ремінь. В «Тартарі» знали: МурМур зазвичай користується револьвером системи «наган» і жодної іншої зброї не визнає. — Обстановка?

— Фірма «Лотос», — діловито сказав я. — Комерційна діяльність, посередництво… насправді інформаційний пункт розвідки. Охороняється озброєними бойовиками. На убивць через неї ми не вийдемо, але, принаймі, треба захопити носії інформації. Крім того, я хочу допитати агента, котрий очолює це гніздо. Можливо, ми вийдемо через нього на слід такого собі Глобуса…

— О, — похопивсь МурМур, — тобі ж прислали шифровку… електронною поштою! Я розкодував, поки ти там був у Мурата… тут, до речі, й фотографії якихось двох типів!

Майор таки не підвів: він надіслав повне досьє на Глобуса й навіть його фото, — вовкуватий, стрижений зарізяка з глибоко посадженими очима й вугластим лицем.

— Ось він, — сказав я, — той, хто викрав Хреста… А це суб'єкт, який очолює «Лотос»!

Пітон криво посміхнувся.

— Розберемося! — сказав він. — За Хреста я з десяток їхніх людей покладу, не менше!..

— Працюємо в масках? — уточнив МурМур, коли ми ввійшли у ліфт.

— Звичайно! — закивав я. — Вогонь відкривати на знищення: з цими людьми церемонитися не слід. Операцію треба здійснити максимум за десять хвилин.

Ми спутилися униз і вийшли на стоянку. Сніг вже перестав. Низьке білясте небо насилу пропускало якесь похмуре сяєво. Коло задніх воріт чергувала посилена група бойовиків.

— Розташування? — поспитав МурМур, підходячи до свого авто.

Я назвав адресу.

— Подивишся на комп'ютері. Підвал має два виходи. Пітон блокує центральний вхід, а ми з тобою…

— Чекай, чекай! — буркнув МурМур. Він увімкнув маленький комп'ютер, вмонтований у панель свого джипа, й вивів на дисплей схему Старого міста, де позначено було кожний будинок. — Де це?

— А, — сказав Пітон, тицяючи пальцем у схему, — ось воно… Досить зручно, між іншим. Авто залишаємо за два квартали звідси, відступ можна організувати через двори… Тут, до речі, є такий пролом у стіні, а далі можна пройти через відселений будинок. Цікаво, хто держить цей район? Часом не бригада Алмазова?

— Алмазов сидить! — буркнув я. — Там, здається, якесь безвладдя… дві чи навіть три групи гризуться за територію. Треба було б зайнятися ними, га?

— При нагоді! — сказав Пітон. — Ця територія і нам згодилася б, коли подумати… Ну що, погнали?

— Вперед! — сказав я, простуючи до свого авто. — До полудня треба вернутися.

В чорному отворі тунелю свистів протяг. Ми пройшли під аркою, тоді пролізли через пролом у цегляному мурі й стали, роззираючись на всі боки.

Над обшарпаними кам'яницями, кривими звивистими вуличками, засніженими лісистими пагорбами, трамвайними коліями, церквами й монастирями Старого міста пливла стрімка ажурна телевежа. Десь там, на вулицях, чутно було човгання підошов і глухий гомін людського потоку; часом натужно скреготів трамвай, проїжджаючи середхрестя, гаркали тяжкі ваговози й зухвало, з переливами озивалися клаксони імпортних авто, котрих у цій частині міста було більше, ніж деінде. А певно: одколи почалося безвладдя, прозване чомусь ринковими реформами, Старе місто зробилося районом, де знайшли притулок штаби ріжних кримінальних угруповань, фірми із сумнівною репутацією, конспіративні квартири чужих розвідок, підпільні публічні будинки й валютні контори; тут гендлювали наркотиками, перепродували крадені авто, виготовляли паспорти, скуповували золото, вербували повій для роботи в усіх борделях земної кулі, держали заложників, — словом, куди не глянь, скрізь ішла комерція, причому в цій частині міста акумулювалися найжорстокіші, найчорніші сили тіньового бізнесу.

— Починаємо? — діловито спитавсь Пітон.

Я дістав з кишені чорну вовняну шапочку з прорізами для очей і натягнув по самісіньке підборіддя. МурМур з Пітоном стояли як двоє упиряк, — голови як макогони обтягнені такими ж масками, й лише очі блищать в нерівно продертих дірах.

— Завдання втямили? — поспитавсь я, киваючи углиб двору.

Там стояв облуплений старосвітський будинок. Вікна були забиті дошками. Лише в підвалі мріло жовте світло, котре ледве пробивалося через шиби, обклеєні протиударною плівкою.

— Не вчи батька кохаться! — буркнув МурМур. — Ну що?

— Давай! — скомандував я.

Пітон вихопив зпід поли свого узі, й клацнувши затвором, нагинці шаснув за ріг. Ми почекали з півхвилини й метнулися до запасних дверей. МурМур шарпонув їх і грамотно відскочив убік. В куцому тамбурі сидів якийсь драб у камуфляжі. Угледівши мене, він зірвався на ноги, але туттаки похитнувся й став поволі сповзати по стіні, — МурМур хекнувши навкидя поцілив його своїм ножем. Я рвонув зпід пахви автомат і, загнавши в ствол набій, плигнув углиб приміщення. Хай йому дідько, двері були з броні! Церемонитися було ніколи: МурМур тицьнув у замкову шпарину брусок вибухівки, клацнув запальничкою і підпалив шнур. Ми