Читати книгу - "220 днів на зорельоті, Георгій Сергійович Мартинов"

— Можна прочитати? — спитав він.

Я хитнув головою. Він уважно читав останні сторінки.

— Фізичні явища на кораблі, — сказав він, повертаючи мені зошит, — описані добре, але чому ви нічого не написали про старт польоту?

— Обов'язково напишу.

— Треба дотримуватися хронологічної послідовності.

— Цей щоденник, — відповів я, — тільки сирий матеріал. Я пишу його як прийдеться.

— Ніколи не треба робити «як прийдеться», — він поклав руку на моє плече, і від цього я одразу ж опустився вниз. — Не ображайтеся!

— Що ви, Арсене Георгійовичу! Звичайно, не ображаюсь.

Він пішов, зачинивши за собою двері, а я знову «сів» до стола і уважно прочитав усе написане.

Звичайно, Пайчадзе мав рацію. Мої записи сумбурні. Треба писати послідовно…

В ніч перед стартом я, всупереч своїм сподіванням, спав добре. Рівно о сьомій годині за мною заїхав Пайчадзе. Взявши з собою невеличкий чемодан, який супроводжував мене у всіх моїх поїздках, я сів у машину з почуттям, схожим на полегшення.

Закінчилося чекання… Дороги назад немає!

Арсен Георгійович був мовчазний. Я розумів його стан і не турбував розмовою. В Москві Пайчадзе залишав дружину і шестирічну дочку. Він дуже любив їх, і розлука була для нього важкою. Він тільки що попрощався з ними, бо проводжаючих не допускали на місце старту. Машина проминула стадіон «Динамо» і помчала по Ленінградському шосе. Наш космічний корабель має вирушити в дорогу з берега Клязьми. Звідти ж Камов починав і обидва перші польоти.

Була дев'ята година ранку, коли ми прибули на місце.

Ракетодром, обгороджений високим парканом, являв собою величезне поле діаметром п'ятнадцять кілометрів. Вхід за цю огорожу був суворо заборонений будь-кому. В центрі поля був наш. корабель, готовий до польоту. Він висів за тридцять метрів од землі, підтримуваний ажурним переплетенням стартової площадки.

У великому двоповерховому будинку, який жартома називали «Міжпланетним вокзалом» і де були майстерні та лабораторії, що обслуговували корабель, ми застали Камова, Бєлопольського і членів урядової комісії. Ми з Пайчадзе прибули останніми. Камов розмовляв з головою комісії — академіком Волошиним, а Бєлопольський, привітавшись з нами, через кілька хвилин сів у машину і поїхав до корабля.

Камов покликав Пайчадзе, і я залишився сам. До мене підійшов єдиний допущений на старт представник преси — кореспондент ТАРС Семенов, якого я добре знав. Він запитав мене про самопочуття і передав привіт від працівників ТАРС. Я розгублено подякував йому. О пів на десяту Камов устав і міцно потиснув руку

Волошину.

— Час! — сказав він.

Старий академік, видно дуже схвильований, обняв його.

— Від усього серця бажаємо вам успіху! — сказав він. — 3 величезним нетерпінням чекатимемо вашого повернення.

Він обняв Пайчадзе і мене.

Ми попрощалися з іншими членами комісії. Всі були дуже схвильовані. Тільки Камов здавався незворушно спокійним. Коли ми сідали в автомобіль, він подивився на мене і посміхнувся.

— Ну як? Спали? — запитав він.

Я тільки міг мовчки кивнути головою.

Останні потиски рук, останні побажання, і машина рушила. Через вісім хвилин ми були біля корабля.

Бєлопольський чекав нас біля підйомної машини. Поруч з ним стояв інженер Ларін — керівник робіт по підготовці корабля до польоту. Крім нього, всі працівники ракетодрому вже залишили місце старту. Над ними, на висоті десятиповерхового будинку, сяяв на сонці білий корпус зорельота. Він мав двадцять сім метрів у довжину при ширині шість метрів і формою нагадував величезну диню. Внутрішня його будова була мені вже добре знайома.

На передній частині виблискувала золотом назва корабля — СРСР-ЛС2.

Камов поговорив з Ларіним. Попрощавшись з нами, інженер сів у машину. Було без п'ятнадцяти хвилин десять. З його від'їздом порвався останній наш зв'язок з людьми.

— В дорогу! — промовив Камов.

Підйомна машина швидко підняла нас на площадку. Зблизька я побачив, що корабель висить не строго вертикально, а під невеликим кутом до заходу. Круглий вхідний отвір зорельота був вузький, і потрапити всередину можна було тільки поповзом. Першим зник всередині корабля Бєлопольський, за ним Пайчадзе. Настала моя черга.

З цієї висоти було видно весь ракетодром. Я помітив машину Ларіна, яка віддалялася з великою швидкістю, і помахав їй рукою. Останнє, що я побачив, пролізаючи в отвір, була червона ракета, що злетіла далеко на горизонті.

— Швидше! — сказав Камов.

Він пройшов за мною, і ми, натиснувши кнопку, герметично закрили кришку.

— Що це за ракета? — спитав я Камова.

— Нагадування, що до старту залишилося десять хвилин, — відповів він.

Ми опинились у верхній, вірніше, передній частині корабля, в якій були розташовані обсерваторія і командний пункт. Приміщення було залите яскравим електричним світлом.

Пайчадзе подав нам великі шкіряні шоломи.

Я спитав його, навіщо вони.

— Щоб поберегти вуха, — відповів він. — Надіньте шолом, затягніть ремені тугіше і лягайте.

Він показав на широкий матрац, що лежав на підлозі.

— Прискорення — двадцять метрів. Це небагато, але краще переносити його лежачи. Воно триватиме майже півгодини.

— Виходить, ми нічого не побачимо? — розчаровано спитав я.

— Так. Вікна відчинимо, коли робота двигунів припиниться.

Він надів шолом і ліг поруч з Бєлопольським. Мені нічого не лишалося, як зробити те саме.

Камов, у такому ж шоломі, як і ми, сів у шкіряне крісло біля пульта керування, не зводячи очей з секундоміра.

Це крісло, що становило з пультом одне ціле, могло разом з ним обертатися у всіх напрямках, залежно від положення корабля. Воно потрібне тільки під час старту і польотів над планетами. В дорозі, коли всередині зорельота зникне вага, потреба в ньому, звичайно, відпаде.

Я подивився на свій годинник. Було без двох хвилин десять…

Важко описати, що я відчував у цю