Читати книгу - "Смерть в океані, Леонід Михайлович Тендюк"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я іноді думаю: чому людей засліплюють титули, начальницькі звання й ранги? І це дає право зверхньо ставитися до простого трудівника, на якому, до речі, тримається світ.
Без землеміра чи обліковця поле, можливо, й обійдеться, говорив мій дідусь. Та на ньому не вродить жодного колоска, якщо не попрацюють руки ратая-хлібороба.
Одна малозначна розмова, що відбулася, коли я вперше прийшов на судно, зачепила мене за живе.
В гарному, на замовлення пошитому костюмі, з легким чемоданчиком у руці я ступив на трап.
«Вихор» стояв між таких, як і сам, невеликих суден, кормовими канатами припнутий до пірса. Багато з тих, хто збирався в рейс, були увільнені на берег. Вахту несла підмінна команда — портові бичі, як їх називають моряки.
Вгорі, на майданчику парадного трапа, вахтувала кокетлива, підстрижена під хлопчика молодиця років на тридцять.
«Ну й порядки! — майнула думка. — Не вистачало пуститися в плавання з жінками».
Марновірність чи ні, проте кожному морякові відомо, що жінки на морі приносять нещастя.
Ця настороженість і здивування, мабуть, світилися в моїх очах.
— Ви у гості чи, може, комусь на підміну? — взявши руки в боки, поцікавився той матрос у сукні.
Я простягнув перепустку.
— Ідіть, — дозволила пишнотіла сторожа, пропускаючи мене повз себе на палубу, де лежали швартові канати та височіли ще не розпаковані контейнери і ящики.
Коли я віддав старпому одержане в пароплавстві призначення, речі відніс у каюту — навіть устиг пообідати — і вже збирався на берег, знову почув грайливий голос:
— Так швидко, земляче?
— Мене до вечора відпустили.
Під ногою пружно хитнулися сходини.
— Молоденький. І симпатичний! — долинуло згори. — А тільки, бач, яка петрушка: зовнішність обманлива. Я думала, він інженер або штурман, та, виявляється, матрос, рогаль.[6] Те, що мете, — додала вона сміючись.
То що ж із того, що ми, матроси, люди без гучних звань і титулів? Ось і ви, товаришу Шарашкін, чаклуючи над маршрутною картою, мабуть, вважаєте себе півбогом, а нас — примітивами. Та якби не ми, рогалі,— і Степан, і я, й усі інші хлопці-матроси, — чорта б лисого плавало судно!
І ви затямте, шановний боцмане: завдяки нашим роботящим рукам всюди порядок, а борти та палубні надбудови аж виблискують білизною.
Поки «Вихор» лежав у дрейфі — під час руху судна забортні роботи заборонено, — ми з Очеретним спустили, надійно закріпивши линвою, дошку-підвіску й заходилися суричити борт.
Робота на «Вихорі» кипіла. Матроси працювали у глибокому трюмі, біля в'юшок, гідрологи опускали чергову партію батометрів.
Неробам взагалі немає місця на судні. Навіть Євген Петрович, капітан, якому ніхто не може дорікнути, що він уникає чорнової роботи — у нього й без неї клопотів по зав'язку, — і той, бачимо, скинув сорочку; худий, високий, стоїть під тентом коло лебідки, допомагає океанологам майнати трос.
Єдиний, хто нудиться і для кого плавання — кара, це помічник капітана, прозваний кимось помпою.
Які його завдання й обов'язки, ніхто до пуття не знає. Буцімто підмога капітану у вихованні екіпажу. Словом, мандрує собі чоловік по світу на державний кошт та й годі.
Наш помпа, Савелій Гудзонович Толстиков — непомітний, тихий, опецькуватість якого цілком відповідає прізвищу — мабуть, зрозумів власну зайвість серед трудівників моря: ні в що не втручається, здебільшого мовчить.
На вахтах він не стоїть, з ранку до вечора із судновим лікарем «ріжеться» в «козла» та тричі на день з'являється в кают-компанію за обідній стіл.
Щоправда, Гудзонович часто-таки робить обхід житлових приміщень. Уже вкотре інструктує кожного, як себе вести в іноземному порту. І взагалі — як себе поводити, ніби ми дикуни, а він місіонер, посланий нас просвітити.
Настирливо попереджає, щоб ніхто не смів писати щоденників.
— Може статися, нотатки ті загубите, тоді кожне слово — ви там такого понаписуєте! — обернеться проти вас.
Чого воно має так обернутися, нам невтямки. Адже поводимо ми себе з гідністю — не з неба ж упали: і в школі вчилися, і комсомольці. Як мовиться, діти своєї землі.
Нас ображає ця недовіра. І хоч помпа щоденники заборонив, дехто їх таки веде.
Степан зізнався, що списав уже кілька зошитів. Міг би про це й не говорити — я сам не раз бачив, як він щось мережить після вахти.
— Навіть Кузьмич нотує,— пошепки мовив. — А якщо дракон узявся за перо, нам сам бог велів.
Я тими нотатками не захоплююся. Пам'ять у мене й так гарна, хоч, правда, колись і сам вів щоденник.
— Писарчуки, а не мореплавці!
— Не глузуй, Васько, — образився Очеретний. — Це ж унікальна історія! Сюди рідко хто з наших потрапляє. Отож треба зафіксувати й увічнити.
— Гаразд, не буду. Пишіть, Геродоти!
Скребло — заточену з кінців лопатку, аби вона не вислизнула з рук і не впала у воду, ми, винахідливі, прив'язали до стегна. Щітка для фарбування теж на мотузці. Відро з мастилом гойдається поряд.
— Смертельний цирковий номер! — каже Степан, утримуючи рівновагу на підвісці та намагаючись дістати й зачистити ушкоджені місця на металевому обводі борту.
Ми трудимося, виконуючи наказ боцмана.
Він, Кузьмич, говорить правду — даремно ми з ним інколи сперечаємося: людина жодної миті не повинна залишатися без діла. Інакше загризе нудьга, душа вчахне й запліснявіє, бо лише в праці вона розквітає й набирається сил.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть в океані, Леонід Михайлович Тендюк», після закриття браузера.