Читати книгу - "Смерть в океані, Леонід Михайлович Тендюк"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Хвилин через десять вони з'явилися.
— Увага! Їх величність Антон і Кнопка.
Пропускаючи хлопців до ходової рубки, Степан Очеретний, вайлуватий і клишоногий, як ведмідь, присів у реверансі. Він завжди з витівками — хлібом не годуй, а дай йому покепкувати.
Високий, статечний матрос Тупіченко і його низькорослий напарник Бесараб, яких через їхній зріст на «Вихорі» охрестили Антон і Кнопка, зайняли наше місце. Один став до стерна, другий, впередзорящий, пішов на крило капітанського містка.
— Баста! — з полегшенням зітхнув я. Степан побажав їм щасливого вахтування.
— І не губити буїв, — докинув.
За тропіком Рака, де течія особливо стрімлива, теж опускали буї. Один із них на вахті Антона й Кнопки загубили. Тому-то Очеретний, вірний звичці пхати носа, куди його не просять, і попереджав.
До вечора ми були вільні, тобто могли відпочивати. Проте… Не подумайте, що стерновим розкіш. Краще вже у робочій бригаді, де матросами керує лише боцман. Тут же верховодять усі: капітан, штурман. І, звичайно, дракон.[3]
— Вахта вахтою, — мовив він, — але ви, великі керманичі, все-таки з палубної команди, а я ваш безпосередній начальник. Мої розпорядження — закон.
Одного разу, коли мені веліли переносити якісь вантажі, я, стомлений, огризнувся:
— Ми, Кузьмич, і так недосипаємо. Побійтеся бога — чого ви нас мучите?
— Бога? Так його ж немає,— хитро підморгнув дракон. — Даремно в тебе на шиї теліпається ладанка. Ну, а відсипатимешся, Васько, на тому світі. Поки б'ється серце, раджу: рухайся, дій. Це єдиний спосіб самому собі довести, що ти живий.
Розмова на цьому скінчилася. Доказувати щось боцманові — марне: все одно буде так, як він задумав.
Ми знаємо: Кузьмич відчайдуха і великий трудівник. Навіть лютий шторм не в змозі зігнати його з палуби — все щось майструє, порається коло чогось.
Такої ж працьовитості вимагає й від нас.
Не встигли ми з Степаном переступити поріг каюти, як у коридорі почулося шаркання ніг. Важке й одноманітне, ніби хто котив перед собою гирі.
Так ходить лише боцман.
Це й був він.
У строкатій, з мавпами й кокосовими пальмами, футболці, на стегнах короткі тропічні шорти, ноги взуті в модні сандалії.
Кузьмич скидався на марафонця, який тільки-но завершив стомливий біг, і водночас — на підстаркуватого іноземного туриста. Правда, замість фотоапарата, що його носять зарубіжні гості, в руці він тримав відро з мастилом.
— Не ждали? — запитав, помітивши наше зніяковіння. — От і добре. Несподіваний напад — запорука успіху, — вирік він.
— Авжеж не ждали, — сердито відповів я, здогадавшись про мету його відвідин.
— Нечемно, — ніби між іншим кинув він. — Втім, нічого дивного: там на містку, в Шарашкіній конторі, вас розбалували, перетворили на білоручок. Але цю ваду ми швидко ліквідуємо. Як любили говорити древні: лаборемус. Тобто: будемо трудитися!
Кузьмич — чоловік грамотний, але не настільки, щоб знати латину, яку він часто цитує. Просто у нього є невеличкий словник, подарований одним океанологом.
З тієї книжки дракон і черпає прописні істини.
Якось на початку рейсу, зайшовши до Кузьмича в каюту, я помітив на столику під ілюмінатором замацану, в плямах охри й сурика книжку і знічев'я заходився гортати сторінку за сторінкою.
Так, латиняни вміли висловлюватися стисло й крилато.
У словнику було чимало фраз, ніби спеціально надрукованих для Кузьмича, щоб він їх сипав на наші бідні голови.
І тепер, згадавши з тієї книжки сентенцію, я на дошкульні боцманові слова відповів:
— Дбайливий пастир стриже овець, а не обдирає.
— О, що я чую? — оторопів Кузьмич, ставлячи відро на підлогу. — Боні пасторіс ест тендере пекус, нон деклубере, — скоромовкою сипонув він, так ніби чужинська мова була йому рідна. — Звідки ти, друже, знаєш латину? — запитав.
«Ага, драконище, попався!» — зловтішно подумав я.
Проте вголос лагідно відповів:
— Моя бабуся по дідовій лінії, Джіна Лоллобріджіда,[4] народилася в древній Латії.
— Де це?
— Та нібито на нижній течії Тібру.
— А дід твій хто?
— Його звали Маріо дель Монако.[5]
— То, виходить, ти італієць?
— Не зовсім. Можна сказати — наполовину. Та й народивсь я не на Тібрі, як моя незабутня бабуся Джіна, а на берегах степової річки Вись.
— Така несподівана новина, Василю Батьковичу, міняє хід подій. Кокук могокус, як казали латиняни! — вигукнув Кузьмич. — При нагоді зайди до мене — побалакаємо. А поки що…
Я так і не зрозумів: «розкусив» боцман мою брехню, чи сприйняв її за щиру правду. Знаю лише, що він залишився таким же, як і був, безжальним драконом!
Вислухавши про мій «романтичний» родовід і радий можливості побесідувати зі мною на дозвіллі, він, як мовиться, з небесних висот спустився на землю… наказав нам до вечірньої вахти зачистити й посуричити правий борт, подряпаний шпиком антени під час спуску буя.
— Ось тобі і фокус могокус! — засміявся Очеретний, коли боцман вийшов з каюти.
— Не допомогло й моє «італійське» походження, — додав я.
Поснідавши та перепочивши, ми взялися за роботу.
Розділ п'ятийКОРАБЕЛЬНІ БУДНІ
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смерть в океані, Леонід Михайлович Тендюк», після закриття браузера.