Читати книгу - "Слід «Баракуди», Леонід Михайлович Тендюк"

частиною, лежало кілька поперечних дощок для сидіння. По бортах, на обводі планшира, — кочети для весел. Хоч, правда, човен, мабуть, міг ходити й під вітрилами, для чого зверху було припасовано немудрий — штаги, ванти, фордуни — стоячий такелаж. Косе, так зване арабське, вітрило кріпилося, розтягуючись по довгих сітчастих реях.

Я розглядав дивовижну різьбу на транці лакани, коли раптом Кім Михайлович подав знак заводити кінець.

Як тільки петля охопила кіль, ми завели линву й під ніс.

Стали на грунт, зрушуючи лакану з місця, а Кім Михайлович ще й сіпонув, трясучи, канат. Раз, вдруге!

Друзі пас зрозуміли — канат відразу натягся, й човен, одірвавшись від дна, повис у воді. Тієї ж миті ми випірнули.

А далі все пішло, як і передбачалося… Обережно тягли канат, обвиваючи ним пальмовий стовбур, поки нарешті човен не з'явився на поверхні затоки.

— Ура! — заволав Альфред, по-дикунськи витанцьовуючи довкола пальми, стовбур якої — удав та й годі! — обвила вузлувата линва.

— Не кажи передчасно «гоп!», — посварився командир. — Човен треба підвести до берега, поставити на мілину, вичерпати воду. А поки що він може спорснути з петель і піти на дно.

— То чого ж ми ждемо? Тягнімо.

— Не поспішай — на все свій час.

Потім ми підвели лакану до берега, поставили на прикол.

Минав день за днем, а ми готували човен і запасалися всім необхідним для далекої, ризикованої і, може, трагічної мандрівки.

Пускатися перепливати океан (а ми будь-що вирішили вирватися з Носі Мазави!) — значить, треба було подбати про надійність човна та про запаси продуктів і прісної води.

Поки Кім Михайлович і Заєць законопачували щілини, Лота, Барарата і я збирали їстівні коренеплоди, сушили копру та в'ялили пійману в затоці рибу.

Зелених горіхів, у яких хлюпотіло славнозвісне кокосове молоко — рідина, яка заміняє воду і втамовує спрагу, — набралося стільки, що ми не знали, як їх забрати.

Але таки не залишили жодного! Скинувши з них «кожушок» — товсту, ворсисту оболонку, від чого горіхи значно поменшали, — заповнили ними кормовий відсік, а також спід носової частини лакани. Рибу, коренеплоди й воду, налиту в ядра висохлих і вже порожніх, без м'якуша, горіхів, помістили під сидіння — посередині човна.

Усе прикрили листям диких бананів, перев'язали й закріпили зсуканим Бараратою мотуззям. До речі, Барарата поміг сплести із листя якогось острівного чагаря широчезні полотнища-циновки, які ми згодом використовували замість вітрил.

Надійшла жадана мить… Погідний синьо-зоряний вечір. Подих берегового бризу… І ось течії підхопили човен і понесли в океан.

Шторм здійнявся через кілька днів. Як усі шторми, він вимучував і знесилював. Та ми — раділи! Тому що вітер і хвилі відносили нас далі й далі від клятої Голови Дракона й не менш лихого острова Носі Мазава.

ЩЕ ОДИН ШТОРМОВИЙ ДЕНЬ

Хтозна, кому зараз було гірше — Лоті й Барараті, які, безперестанку орудуючи черпаками, вихлюпували воду з лакани; Кіму Михайловичу біля верткого, неслухняного румпеля чи Зайцеві й мені на веслах.

Мабуть, таки всім погано. Хоч ми з Альфредом вважали (потай, звичайно), що нам — найтяжче.

— Чого ти така зла, Васка-Кваска? — спитала Лота, поправляючи в мене на чолі пасмо непокірного чуба, яке сповзало й засліплювало очі.

Я ні на мить не випускав весла — отже, руки в роботі, і дівчина намагалася мене причепурити.

— Ти помиляєшся, Лото, я і не думав злитися.

А в самого з очей іскри — такий я лютий. Причина мого гніву й невдоволення проста — до крові натерті мозолі.

— Усе буде добре, Васка-Кваска, соа-сенга! — ніби дитя, втішила мене тубілка.

Заєць не втримався — й собі встряв у розмову.

— Завидки беруть, коли бачиш, як до тебе липнуть дівчата. Худий, рудий, довготелесий. Тільки й того, що на витівки мастак. І що вони в тобі знаходять, ті красуні? — знизав він кістлявими плечима.

— Те, що в тобі мавпи, — гідно відповів я, натякаючи на Зайцеву дружбу з макакою.

Заєць також натер долоні, тому злий, як і я, на ввесь світ.

— Лота охрестила нашу лайбу «Рю де ля Пе», — перевів він розмову на інше. — Більшої насмішки важко й придумати!

— Чого ж? Назва гарна й загадкова.

— Ніякої загадковості! — каже Альфред. — Так зветься вулиця в Парижі. І, до речі, іменем її було названо славетний океанський лайнер.

— «Куїн Мері»?

— Ні, «Іль-де-Франс».

— О! — зрадів я, пригадавши дещо про те знамените трансокеанське судно. — Здається, його дорога пролягала й у цих водах?

— Точно! — примирливо докинув Заєць. — Коли «Іль-де-Франс» продали японському судновласнику, він назавжди залишив Європу й вирушив на Схід. Тоді-то в цих широтах його й уздрів один американський кінорежисер. Він домовився з японцем, і кілька фінальних сцен для фільму «Останній рейс» було знято на паризькій «вулиці в океані» — Іль-де-Франсі. У пресі повідомлялося, — зауважив Альфред, — що в масових сценах використовували тубільців острова Носі Мазави.

— Он звідки Лота знає про французький лайнер і чому лакану зве «Рю де ля Пе».

Альфред, налягаючи на весла, щось бурчав.

— Можна б назвати й інакше — так, як ви, матроси, звали головну палубу «Садка» — Дерібасівська, — нарешті вичавлює він. — Це хоч трохи нагадувало б наше колишнє щасливе життя.

— Не присікуйся й не скигли!

— І то правда, — погоджується геолог. — Я гадаю, — завів він розмову на улюблену тему, — що за нашу веслярську роботу й харч повинен бути інший — не такий жалюгідний, як цей.

— О-ох, Зайцю, Зайцю, — зітхнув я (теревені його мені обридли!). — Твоє щастя, що ти не на невільничій галері.

— Чого?