Читати книгу - "Слід «Баракуди», Леонід Михайлович Тендюк"

Звичайно, щонайбільше заважають добиратися до тих скарбів великі глибини. Поки що а ними марне змагання — не пускають і край! Та в зарубіжних країнах любителі легкої наживи будь-що намагаються проникнути до підводних схованок.

— У Сполучених Штатах Америки, — розповідав нам Кім Михайлович, — за кілька доларів можна придбати «старовинну» карту з «точними» координатами морських катастроф і піратських схованок. Якийсь бізнесмен із Нью-Йорка на прізвище Кофман, — вів далі він, — навіть організував «Пошукову організацію», що має свій флот, оснащений сучасним' устаткуванням для підняття затонулих кораблів. Вам не терпиться добратися до казкових багатств, — приблизно так написано у випущеному Кофманом путівнику, — тож, будь ласка, купіть мою книжку «1001 забута схованка» та «Атлас скарбів». Вартість атласа десять доларів. На його картах вказано місцезнаходження трьох тисяч сорока семи затонулих суден. Не вагайтеся — купіть! Лише десять доларів. Одна з карт може виявитися щасливою, і золото стане вашим.

— І купують? — поцікавивсь я.

— Аякже, — відповів командир. — Американці — люди ділові, гроші їх тягнуть, як магніт. Задля них вони ладні на будь-яке безумство. Озброївшись «старовинними» картами, янкі вирушають на пошуки. Але, крім дріб'язку — золотих дукатів, гіней чи луїдорів, — жодному поки що не вдалося добути розрекламованого Кофманом багатства.

— А Мак-Кі? — запитав Заєць. — Він же, здається, натрапив на один із галеонів «Золотого флоту». Підняті злитки срібла оцінено в багато тисяч доларів.

— Так, цьому аквалангістові справді пощастило. Як ви знаєте, — пояснив Кім Михайлович, — Новий Світ, тобто Америка, з сивої давнини залитий людською кров'ю. Коли той континент відкрили, відразу почався грабіж аборигенів та земних надр, в яких знайшли багаті поклади благородних металів. Золото й срібло через Атлантику потекло в країни Європи. Щовесни двома групами вирушали в Новий Світ численні галеони. Перша флотилія кораблів, яка, минувши Великі Антільські острови, завантажувалась награбованими цінностями в мексіканському порту Вера-Крус, звалася «Срібним флотом»; друга, курс якої лежав вподовж Малих Антільських островів та північного берега Південної Америки до порту Картахена, відома під назвою «Золотий флот». Чимало тих галеонів так і не вернулося до рідного берега — їхньою могилою стали води Мексіканської затоки й Карібського моря. Згаданий тобою, Альфреде, аквалангіст Мак-Кі якраз і уздрів біля рифів Кі-Ларго один із чотирнадцяти галеонів «Золотого флоту», що був потоплений лютим тамтешнім вест-індійським ураганом. Скарби, між іншим, — закінчив свою оповідь Кім Михайлович, — знаходять і тут, в Індійському океані, але все то — виняткові випадки.

— Ну, так що ж нам, друзі, робити? — запитав нарешті Заєць. — Плести, як радить Барарата, ліановий канат чи, може, спробувати підняти човен іншим способом?

Кім Михайлович з відповіддю не поспішав. Перепочивши після стомливої мандрівки на дно, він повагом мовив:

— Спустимося ще раз. Якщо не зможемо підважити власноруч, тоді вже нехай Барарата допомагає виготовляти канат. Бери, да Гама, фінку, — звернувся він до мене, — і гайда разом.

Ми пірнули. Але й удвох нічого вдіяти не змогли. Хоч линву, що зв'язувала човни, таки перерізали, проте жодного з них відірвати від грунту не вдалося: як тільки днище торкалося мулу, його наміцно присмоктувало знову.

Кілька разів перепочивали і все починали спочатку.

— А бодай йому! — спересердя виплюнув я солонувату воду. — Правду кажуть, що затонулі човни оберігаються спрутами, крабами та іншою нечистю.

— Ти що — зустрівся з восьминогом?

— Ні, Зайцю, — відповів я. — Там так темно, як у тебе в череві,— нічого не розгледіти, й глибини священних човнів не відпускають.

— То нічого й силкуватися, — заявив Альфред. — Веди нас, Барарата, по свою хосіна хосі.

Кілька днів пішло на виготовлення линви. Корою з дерев зв'язали пруття ліан — канат вийшов довжелезний, міцний. Один кінець його закріпили за стовбур пальми, яка росла неподалік од води; другий опустили на дно.

— Тебе, да Гама, я знаю, боцман вимуштрував, ти й керуй вантажопідйомною операцією, — запропонував Заєць.

— Якби мені, Альфреде, доручили цю справу, я насамперед вигнав би тебе.

— Чому?

— Ти — безпорадний, як дитя, а, за правилами, під час вантаження в районі робіт не повинно бути сторонніх. Один твій колега вже довів, на що ви, наукові діячі, здатні…

Я пригадав нещасний випадок, що трапився на палубі нашого «Садка» з молодшим підводником. Той хлопець покалічив тоді руку, встромивши її в петлю відтяжки од підйомної стріли. Через травму його списали з екіпажу батискафа, а на те місце тимчасово взяли мене: нещастя одного обернулося вдачею — та чи й вдача то, якщо зважити все, що потім скоїлося з батискафом! — для іншого.

— Ти маєш на увазі іхтіолога Гавриша?

— А то ж кого!

— Ви, матроси, самі винуваті,— заступився за невдаху Альфред. — Вчасно не вибрали слабину, от линва відтяжки, зазміївшись, і наробила петель.

— Досить, хлопці! — обірвав нашу суперечку Кім Михайлович. — Візьмемося до справи. Я з Васьком пірну на дно, а ви стежте: як тільки вдруге затремтить канат — ми його потрясемо, — відразу й тягніть.

— Ясно! — відкарбував Заєць. І ми пірнули.

Щоб не скаламучувати води, повисли над човнами, не торкаючись дна… Той човен-лакана, який ми збиралися піднімати, лежав, притиснутий бортом до стрімкої скелі. Серед інших він був чи не найбільший — як флагман в оточенні менших кораблів. Хоч довжина його не перевищувала десяти метрів, а ширина — двох.

За всіма ознаками, то був невеликий дхау, інакше — арабська баггала. На таких човнах давно колись араби плавали в Індію та до країн Східної Африки.

Минали віки, на голубих дорогах морів і океанів з'явилися навіть атомоходи. Проте стародавні арабські баггали не забулися: їх будують, на них плавають і понині.

Ось що то був за човен. На корпусі, мабуть із тикового дерева, висока корма переходила в оздоблений чудернацькими візерунками — банькаті очі, замість вух — плаский капюшон змії — транець. Посередині, між кормою й носовою