Читати книгу - "Трансгалактичний розвідник, Єжи Брошкевич"

Але так чи так, а тепер треба було розплачуватися за свою впертість.

Алька глянула вгору. Над нею нависло чорне безмежжя. Дівчина відчула себе такою самотньою, що з ляку аж очі заплющила. Потім ще раз швидко озирнулась навколо — може, все-таки котрийсь із хлопців з’явиться поблизу.

Та нікого не було. Вона лишилась сама-самісінька.

І тоді жах перейшов у злість. “Чого ти боїшся, дурна?” — вилаяла себе дівчина.

Вона завжди пишалася своїми успіхами в точних науках і тим, що вміла логічно мислити. Аликові день у день доводилося вислухувати її кпини за те, що вія має нахил до поезії та інших мистецтв, а надто що не приховує своїх почуттів.

“Чого ти боїшся?” — знову спитала себе Алька. Адже відомо, що ніякого лиха статися тут не може. Від поверхні вона не відірветься. Не загубиться в просторі. То чого ж їй боятися? Космосу? Смішно. Це все одно, що лякатися моря, стоячи на березі. Щоправда, Йон перед чимось застерігав, але, то, мабуть, були звичайнісінькі глузи. То чого ж справді боятися? Хіба тільки, щоб, ковзаючись, не впасти й не розбити собі коліно чи носа.

Та хоч страх і пізніша злість минулися, почуття самотності серед того безмежжя й далі так пригнічувало дівчину, що їй ще довго бракувало відваги зрушити з місця й побігти слідом за хлопцями і Робиком. Навколишній краєвид справді був чудовий, однак набагато приємнішою і ближчою здавалась їй тепер згадка про ботанічний сад, що його так захоплено показував Йон.

Отже саме тепер Алька, яка справді вміла логічно міркувати, почала, нарешті, розуміти сенс усієї тієї пригоди.

— Так мені й треба, — шепнула вона сама до себе.

— Що ти сказала, Алько? — здивовано спитав Йон.

— Я не бачу вас, — тихо мовила вона. — В який бік мені йти? Скажи, Йоне.

Йон якусь мить мовчав. Вагався. Навіть зиркнув на Робика: може, вже годі? Проте Робик цього разу повівся дуже дивно. Він тільки безпорадно розвів руками.

Тоді Йон вирішив погамувати слабкість свого серця, що не личила чоловікові.

— Глянь поперед себе, — мовив він. — Бачиш сузір’я Орла?

— Так, — шепнула Алька.

— Рушай просто на нього.

— Добре, — відповіла дівчина уже набагато діловитіше.

— Тільки обережно, — суворо попередив хлопець. — Не треба легковажити на цій ковзанці.

Не спитавши чому, Алька гукнула:

— Іду!

Потім Йон кивнув Робикові, і обидва рушили не туди, звідки мали з’явитися Рої, а в протилежний бік. Ліворуч від них майнула Альчина постать. Йон і Робик побігли ще швидше.

— Гей, Йоне! — гукнула засапана Алька. — Де ви?

— І я вас не бачу, — сказав Алик.

Йон не озивався.

— Йоне! — нетерпляче вже крикнув Алик. — Що це означає?

Нарешті обоє замовкли.

Йон з Робиком об’їхали велике коло навкруг місця, з якого вони стартували на початку гри в ковзанку, потім зупинились недалеко від квадрата — стоянки поверхневого ліфта.

Нарешті Йон весело промовив:

— Цікаво, Робику, чого вони мовчать. Може, перелякались?

— Мабуть, ні, — буркнув той.

— Напевне ні, — спокійно вів далі Йон. — Врешті, тут неможливо заблукати. А розвага космічна. Правда ж?

— Правда, — погодився Робик.

Вони знову замовкли.

Не минуло й хвилини, як хтось тихо засміявся. То був Алик.

— Я вже бачу вас, — сказав він. — Ви негідники!

Ось з-за лінії обрію показалась маленька постать. То Алик мчав до них так швидко, немов катався на цій ковзанці вже не один рік.

— Ви сатурнянські розбишаки! — переможно сміючись, крикнув він.

Алик, певне, мав чудове почуття відстані, бо загальмував саме біля них і зберіг таку рівновагу, наче зроду був танцюристом-акробатом.

— Заявляю вам, — сказав він, — що надалі це буде моя улюблена розвага.

— Браво! — схвально мовив Йон.

— Браво! — озвався й собі Робик.

— Гей, сестричко! — гукнув Алик. — Не зганьби роду Роїв.

Алька відповіла не зразу.

— Я вже все зрозуміла, — сказала нарешті вона. — І навіть не гніваюсь.

Хлопці перезирнулися.

— А за що б ти могла гніватись? — дуже ввічливо спитав Йон.

— За дурні жарти й за те, що ти лякаєш дівчат, — пояснила Алька.

Йон відчув, що ні з того ні з сього червоніє. Алька ж вела далі так упевнено, ніби доводила якусь наукову тезу:

— Наголошую, рішуче наголошую, що тільки варвари вчили плавати свої жертви, кидаючи їх відразу в глибоку воду.

— Не бачу тут ніякої води, — буркнув Робик.

— Зате я, нарешті, бачу вас! — відрізала Алька.

Справді, її вже помітили всі. Ковзалась вона так само відважно, легко й швидко, як Алик чи навіть Йон. Дивлячись на її ходу, Йон відчував, що обличчя його набирає дедалі дурнішого виразу.

На щастя, Алька занадто поклалася на свою спритність і пізно почала гальмувати.

— Гадаю… — хотіла щось сказати вона, але враз усвідомила, що дуже розігналася, і, втрачаючи рівновагу, просто сіла на поверхню.

— Ха-ха-ха! — зареготав Алик.

— Дуже добрий, але трохи болючий спосіб гальмувати, — поважно заявив Робик.

Проте Йон не сміявся. Він знову дивився на дівчину захоплено. Таку вже, певне, мала Алька вроду, що найкраща була тоді, як хотіла прибрати найвідворотнішого виразу.