Читати книгу - "Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник"

— Чого вам? — дзвінко й ясно гукнула Гіпатія. — Чому ви заради мене здійснили таке криваве діло? Навіщо я тобі, злий чоловіче?

— Оце інша річ! — зрадів кілікієць. — Сама Афродіта озвалася. З жінками справу мати приємніше! Послухай, богине! Ти сама винна — зворушила серце моє таким співом, що перед ним, може, й спів Аполлона нічого не вартий! І я подумав — навіщо мені, бідному морякові, плавати у володіннях Посейдона довіку?! Навіщо? Коли азійські деспоти дадуть мені за тебе гору золота! Чуєш? Я й мої хлоп’ята будуть щасливі на все життя, і ти станеш царицею! Ха-ха-ха! Хіба неправда?

— Це страшна сваволя! Префект Александрії дізнається про ваше піратство…

— Ха-ха-ха! — аж заливається велет. — Не сміши, дівчинко! Хай і сам імператор знає— що мені до того! Плювати я хотів на них! Я сам собі імператор, і хай навіть Зевс одійде з моєї дороги, коли я хочу, щось вчинити!..

— Цього не буде, злий чоловіче! — твердо сказала Гіпатія. — Я не боюся вмерти!

— А навіщо ж вмирати? — здивувався велет. — Гей, хлоп’ята мої! Чого стоїте?! Взяти її!

— Не підходь! — кинувся Ісідор. — Уб’ю!

Два моряки метнулися до юнака. Брязнули мечі. Ісідор бився люто й страшно. Він за кілька хвилин вибив меча з рук одного напасника і розчахнув другого. Велет закричав, підбадьорюючи інших до нападу. Пірати, як шакали, зграєю напали на юнака, а тим часом кілікієць підкрався збоку, вхопив Гіпатію за плащ і потягнув за щоглу.

— Ісідоре! Коханий! — кричала вона, кусаючись і б’ючи велета по обличчю. — Рятуй мене!

Він рубався за п’ятьох, намагався пробратися до дівчини. На чолі його вже кривавилася багряна смуга, гаряча кров заливала очі.

— Па! Тримайся, — хрипів Ісідор. — Па, я не дам тебе в чужі руки! О боги! За що така наруга?!

Ісідора відтиснули на корму, він насилу відбивався. Хтось підкрався ззаду, ударив палицею по голові. Меч юнака полетів за борт, тьма ковтнула його. Він хитнувся, поточився. Чорна безодня моря розверзлася; не втриматися, не зупинити падіння.

— Гіпа-а-а-аті…

Простір проковтнув крик Ісідора. Він змахнув широко розпростертими руками, ніби крильми, і впав у море.

Гіпатія закричала, мов зранена чайка, і впала на палубу, до ніг пірата, — німа й холодна…

Все було таке знайоме і любе. Гіпатія бігла понад морем, а над нею кричали чайки, а над пустелею вставало блакитне марево далеких оаз, і вітер ворушив жовто-білі піски, і хвиля співала про вічність.

Не було нічого дорослого, обтяжливого — тіло стало блаженно-легке, воно купалося в потоці пружного, ніжного повітря, і хітончик майорів на вітрі, наче крильцята, і золота диво-коса вихрилася довкруж голови, наче жмут сонячних струн з кіфари Аполлона.

А за нею біг Ісідор — вічний супутник її щасливої гри. Біг і не міг догнати коханої. їй так хотілося, щоб він догнав її, зупинив. То було б найвищим щастям для хлоп’яти! Але чому ж, чом вона не могла зупинитися? Яка сила несла її далі й далі, назустріч імлистому обрію?

Ось скелі, напівзруйновані іграшкові палаци з піску та черепашок — творіння Ісідора. їхнє улюблене місце, де вони граються й купаються. Дівчинка зупиняється, скидає хітончик і постає перед хлопцем у всій цноті і ясності дівочо-дитячої краси. Сонце радісно грається з недовершеними формами, пестливо цілує бронзову постать і домальовує променистими пензлями вічне чудо матері-Геї і Зоряного Урана.

— Яка ти гарна, Па!

— І ти прекрасний, мій Сі!

— Нема нічого кращого в світі за тебе!

— А море? А сонце? А птахи у небі? А квіти?

— Квіти прекрасні, Па, але нема чарівнішої квітки за твої очі. Сонце неповторне, але з тобою мені сяє сто сонць у блакитному небі!

— Як ти гарно говориш… Чом же ти так не говорив раніше?

— Коли, Па?

— Тоді… в далекому житті?

— Не пам’ятаю, — сумно промовляє хлопчик, суплячи брови. — Мені здається, що ніякого минулого не було. Лише я, ти і вічність. А все інше — сон…

— Може, й правда, — згоджується Гіпатія. — Тоді я не хочу йти у ті далекі, важкі сни. Давай будемо тут навіки, у царстві нашої любові!

— Давай!

Гіпатія танцює на гарячому піску і біжить до води. Там її кличуть друзі-дельфіни, там привітно махають руками подруги-океаніди.

— Гіпа-а-а-а…

Страшний крик Ісідора сколихнув серце дівчинки невимовним болем. Вона сахнулась, вдарилася об скелю. Бризнула кров, потемніло в очах. Гострий біль пронизав тіло і прогнав у небуття барвисті видіння. Довкола пливло море пітьми…

Гіпатія застогнала, поворушилася.

Свідомість верталася повільно, важко, неохоче. У глибині єства ще відлунював жахливий крик Ісідора, ще чулися дівчині пахощі моря і шум хвилі, а вже реальність владно кувала її в незримі кайдани, вела у полон.

Де вона, що з нею?

Покотився обвал пам’яті, налетів, звихрив свідомість, почав топтати мозок копитами спогадів, наче табун диких коней. Корабель у порту… батько… пісня… Ісідор… страшна ніч… зловісне сяйво Селени… чорні закривавлені люди і зловісний регіт… А потім падіння Ісідора… Падіння в темне провалля моря…

Гіпатія збагнула — вона самотня!

Мойра обірвала нитку Ісідора. Чому? За що? Навіщо?

Вона рвучко підвелася, помацала довкола себе в пітьмі, відчула пальцями м’який килим. Скочила на ноги, оглянулася: високо над нею видно було в прямокутнику вікна спокійні великі зорі. Тиша, мовчання.

Дівчина кинулася до стіни, почала обмацувати її, добралася до дверей, ударила в них кулачками. Двері одразу ж відчинилися, в імлистому квадраті світла з’явилася низенька постать горбатої