Читати книгу - "Туманність Андромеди, Іван Антонович Єфремов"

то серйозних, то усміхнених людей – семи чоловік екіпажу «Альграба». Ерг Ноор називав кожного на ім’я, і мандрівники віддавали останню шану загиблому. Такий був звичай астрольотчиків. Зорельоти, які вирушали в дорогу разом, завжди мали комплекти фотографій усіх людей експедиції. Зниклі кораблі могли довго блукати в космічному просторі, і їхні екіпажі ще довго могли лишатися живими. Це не мало значення – корабель ніколи не повертався. Розшукати його, подати допомогу не було ніякої реальної можливості. Конструкція машин кораблів досягла вже такої досконалості, що дрібних поломок у них майже не було, а якщо іноді й траплялися, то їх легко було полагодити. Серйозна ж аварія машин ще ні разу не була ліквідована в космосі. Іноді кораблі встигали, як «Парус», послати останнє повідомлення. Та здебільшого повідомлення не досягали мети, бо точно їх орієнтувати було дуже важко. Передачі Великого Кільця за тисячоліття розвідали точні напрямки і могли, крім того, варіювати їх, передаючи з планети на планету. Зорельоти звичайно перебували в невивчених областях, де напрямок передачі можна було тільки випадково вгадати.

Серед астрольотчиків панувало переконання, що в космосі існують, крім усього, якісь нейтральні поля або нульобласті, де всі випромінювання і повідомлення щезають, як каміння у воді. Але астрофізики досі вважали нульполя пустою вигадкою мандрівників космосу, схильних до дивовижних фантазій.

Після сумного обряду й короткої наради Ерг Ноор увімкнув анамезонні двигуни. Через дві доби вони замовкли, і зореліт почав наближатися до рідної планети на двадцять один мільярд кілометрів на добу. До Сонця лишилося приблизно шість земних (незалежних) років шляху. У центральному посту і бібліотецілабораторії закипіла робота: там обчислювали і прокладали новий курс.

Треба було пролетіти всі шість років, витрачаючи анамезон тільки на виправлення курсу корабля. Іншими словами, слід було вести зореліт, суворо зберігаючи сталість прискорення. Усіх непокоїла недосліджена область 344+2У між Сонцем і «Тантрою», обійти яку ніяк не щастило: з обох боків її до Сонця зустрічалися зони вільних метеоритів, крім того, під час повороту корабель втрачав прискореная.

Через два місяці обчислена лінія польоту була готова. «Тантра» почала описувати похилу криву однакового напруження.

Чудовий корабель був цілком справний, швидкість польоту не виходила за межі обчисленої. Тепер тільки час – близько чотирьох залежних років польоту – лежав між зорельотом і Вітчизною.

Закінчивши своє чергування, втомлені Ерг Ноор і Ніза міцно заснули. Разом з ними поринули в тимчасове небуття два астрономи, геолог, біолог, лікар та чотири інженери.

На чергування стали інші – досвідчений астронавігатор Пел Лін, який брав участь уже в другій експедиції, астроном Інгрід Дітра і електронний інженер Кей Бер, що добровільно приєднався до них. Інгрід, з дозволу Пела Ліна, часто ходила в бібліотеку поряд з постом управління. Разом з Кей Бером, своїм давнім приятелем, натхнена трагічною Зірдою, вона писала монументальну симфонію «Загибель планети». Пел Лін, втомившись од музики приладів і споглядання чорних провалів космосу, садовив за пульт Інгрід, а сам захоплено розшифровував таємничі написи, доставлені із загадково покинутої жителями планети в системі найближчих зірок Центавра. Він вірив, що його неможливий задум здійсниться.

Ще два рази змінювалися чергові, зореліт наблизився до Землі майже на десять тисяч мільярдів кілометрів, а анамезонні мотори вмикалися всього на кілька годин.

Закінчувалось чергування групи Пела Ліна, четверте з того часу, як «Тантра» покинула місце гаданої зустрічі з «Альграбом».

Астроном Інгрід Дітра, закінчивши обчислення, обернулась до Пела Ліна, що меланхолійно стежив за безперервним тремтінням червоних стрілок вимірювачів напруження гравітації на блакитних градуйованих дужках. Звичайне сповільнення психічних реакцій, якого не уникали навіть найміцніші люди, давалося взнаки в другій половині чергування. Зореліт місяцями й роками йшов заданим курсом під автоматичним управлінням. Якщо зненацька траплялося щось незвичайне, чому не міг запобігти керуючий зорельотом автомат, то корабель звичайно гинув, бо тоді вже не врятовувало і втручання людей. Людський мозок, хоч як добре натренований, не міг реагувати з потрібною швидкістю.

– Помоєму, ми давно заглибились у невивчений район 344+2У. Начальник хотів чергувати тут сам, – звернулась Інгрід до астронавігатора.

Пел Лін глянув на лічильник днів.

– Ще два дні, і нам все одно змінюватися. Поки що не передбачається нічого, вартого уваги. Доведемо чергування до кінця?

Інгрід кивнула головою. З кормового приміщення вийшов Кей Бер і сів у своєму кріслі біля стойки механізмів рівноваги. Пел Лін позіхнув і підвівся.

– Я посплю кілька годин, – звернувся він до Інгрід.

Та слухняно перейшла від свого стола наперед до пульта управління.

«Тантра» мчала не розгойдуючись в абсолютній пустоті. Найчутливіші прилади Волла Хода не виявили жодного, навіть далекого метеорита. Курс зорельота лежав тепер трохи осторонь від Сонця – приблизно на півтора року польоту. Екрани переднього огляду чорніли дивовижною пустотою – здавалося, зореліт прямував у саме серце темряви. Тільки з бокових телескопів, як і завжди, впиналися в екрани голки світла незліченних зірок.

Дивне тривожне відчуття пробігло по нервах астронома. Інгрід повернулась до своїх машин і телескопів, знову й знову перевіряючи їх показання і наносячи на карту невідомий район. Усе було спокійно, а проте Інгрід не могла відвести очей від зловісної темряви перед носом корабля. Кей Бер помітив її збентеження і довго прислухався й приглядався до приладів.

– Нічого не знаходжу, – нарешті відповів він. – Що тобі здалося?

– Сама не знаю, тривожить ця незвичайна темрява попереду. Мені здається, що наш корабель іде прямісінько в темну туманність.

– Темна хмара повинна бути тут, – підтвердив Кей Бер, – але ми тільки «черкнемо» по її краю. Так і обчислено! Напруження поля тяжіння збільшується рівномірно й поволі. На шляху через цей район ми неодмінно повинні підійти до якогось гравітаційного центра. Хіба не все одно – темного чи світлого?

– Все це так, – уже спокійніше сказала Інгрід.

– Тоді що ж тебе тривожить? Ми йдемо заданим курсом навіть швидше, ніж гадали. Якщо нічого не зміниться, то навіть при нашій нестачі пального дійдемо до Тритона.

Інгрід відчула, як радість загоряється в ній від самої думки про Тритона, супутника Нептуна, і станцію зорельотів, збудовану тут, на зовнішній окраїні Сонячної системи. Потрапити на Тритон – означало повернутися додому…

– Я думав, що ми з тобою займемося музикою, але Лін пішов відпочивати. Він спатиме годин шістьсім, а я поки що подумаю сам над оркестровкою фіналу другої частини – знаєш, де нам ніяк не вдається інтегральний вступ погрози. Ось це… – Кей проспівав кілька нот.

– Діі, діі, дарара, – зненацька відгукнулися немовби самі стіни поста управління.

Інгрід здригнулася й озирнулась, але вмить збагнула, в чому справа. Напруження поля тяжіння зросло, і