Читати книгу - "Готується вбивство, Володимир Леонідович Кашин"

- Спасибi, - щиро подякував Дмитро Iванович, - бо трохи вмiю стрiляти, а тут якраз i сезон.

З розповiдi Олi та Лiди Пiдпригорщукiв вiн уже знав, що Iвана Ковтуна у Виселках люди називають "iталiянцем". Пiд час вiйни їхнiй односелець потрапив у полон до iталiйцiв. Сталося так, що у концтабiр його не закинули, а якийсь офiцер вiдправив iз солдатом до себе додому. Так Iван Ковтун з Виселок потрапив у Калабрiю, де до кiнця вiйни працював на господарствi цього офiцера. Повернувшись додому, Ковтун розповiдав землякам усяку всячину про далеку Iталiю, що живуть там люди не такi, як тут, завжди засмаглi, особливо хiхiкав, що їдять вони слимакiв, яких називають устрицями, а часом i жаб, хизувався, що знає багато їхнiх слiв i навiть може трохи розмовляти. Виселчани кепкували з нього, називали його "iталiянцем" i "жабоїдом". На "жабоїда" вiн дуже ображався, а до "iталiянця" звик i вiдгукувався.

- Та i я поцiлив би, якби стрiляв, - похвалився старий.

- А ви, певно, теж фронтовик? - спитав Коваль.

- О! - зрадiв Ковтун здогадливостi гостя i навiть випнув трохи груди. - Довелося повоювати i усякого лиха ковтнути, але аве Марiя, як кажуть iталiянцi, повернувся живий, цiлий, з руками i ногами. Я i у полонi був. Правда, не у нiмцiв, а у них же. Мене їхнi солдати схопили пiд Ростовом - обстановочка була жахлива! - i запроторили мало не на край свiту, у Калабрiю. Там i хазяї вимотували жили, i карабiнери, бувало, шмагали, i у тюрмi сидiв. Зате надивився усякого, а особливо моря, такого синього, аж очi слiпить. Оцi тут, - зневажливо кивнув на село, - i уявити такого собi не можуть... Да-а, попав наш вiк в епоху...

Про полювання Коваль завiв мову, сподiваючись довiдатися, у кого в селi є вогнепальна зброя i насамперед чи є вона у Ковтунiв. Хоч мисливської рушницi за Ковтунами не було зареєстровано, як сказав йому Пiдпригорщук, але з практики полковник знав, що не всi власники зброї це роблять i що найчастiше стрiляє в людей саме незареєстрована, бо породжує оманливу надiю у вбивцi на те, що його не зможуть викрити. Вогнепальною зброєю у селi полковник цiкавився найбiльше, бо розумiв, що зловмисник не кинеться на Пiдпригорщука з ножем - Василь Кирилович був людиною при силi i мiг скрутити в'язи будь-якому нападнику. Отрути злочинець теж не пiдсипле. А от причаїтися вночi з рушницею або обрiзом десь у полi, у хлiбовi, кукурудзi чи у верболозi на Ворсклi цiлком може. А що командир добровiльної дружини часто ночами рейдує у полi i додому повертається пiзно - те всi знали...

I Дмитро Iванович вирiшив, не вiдкладаючи, поцiкавитися у сiльрадi, у кого є у Виселках вогнепальна зброя. Уже минуло кiлька днiв, як вiн жив у Виселках i його усе дужче непокоїло, що час iде, наближається фатальна година для Василя Пiдпригорщука, а вiн нi на йоту не наблизився до розгадки таємницi i подiї стають усе дужче некерованими. Ця щоденна, щохвилинна тривога позбавляла його насолоди вiд риболовлi, вiд купання у Ворсклi. У нього з'явилося почуття, що даремно їсть чужий хлiб, що переоцiнив свої сили, карався, що пiддався умовлянням Пiдпригорщукiв, взявся до цiєї справи, а не наполiг, аби вони повiдомили про погрозу дiльничного iнспектора мiлiцiї або звернулися прямо до райвiддiлу... Але всьому є своя причина, i Коваль розумiв, чому поступився землякам. Вiн знудьгувався по роботi i, коли приїхали Пiдпригорщуки i розповiли про свою бiду, так виразно уявив собi свої дiї, шляхи розкриття таємницi, так загорiвся, що не змiг вiдмовити! Мозок його автоматично увiмкнувся i, як мозок шахiста пiд час гри а чи й письменника, який пише детектив, почав варiювати ходи, продумувати версiї.

Тепер вiдмовлятися вiд своєї обiцянки було пiзно. Вiн повнiстю втягся у справу, немовби ожив пiсля тривалої бездiяльностi, навiть, здалося йому, помолодшав, бо уже не був пенсiонером-вiдставником, а, як i усе своє трудове життя, солдатом справедливостi, з повними обов'язками i повною вiдповiдальнiстю за життя людини, яка йому довiрилася.

Вони ще якийсь час постояли перед хвiрткою, тривожачи собацюру, полковник i Ковтун, який розбалакався, згадуючи свою Калабрiю, поки господар не схаменувся, що чекає робота.

Вiд Ковтунiв, механiчно стискаючи за ручку бiдончик з молоком, Дмитро Iванович пiшов уже не стрiмкою стежкою через ярок, а навкруг, вулицею. Невеличка хитрiсть полковника - дати Ковтуну бiдончик, щоб, якщо виявиться потрiбним, мати вiдтиски його пальцiв, - цiлком удалася, i вiн був задоволений. Зараз мiркував тiльки про те, яким побитом дiстати вiдбитки ще й молодшого Ковтуна, Грицька, який, певно, бiльш агресивний, нiж батько.

Вечорiло. Сонце червоно-вiтряно сховалося за Полтавським шляхом, криваво-червонi сутiнки впали на землю. Дмитро Iванович занепокоєно подумав: "А де зараз Василь Кирилович? Чи пiде сьогоднi у нiчний рейд?" Тепер старший Пiдпригорщук не йшов йому з думки. Коваль весь час нiби ходив за ним тiнню i на роботi, i вдома охоронцем, який пильнує, щоб вчасно запобiгти трагедiї...

Коли полуднева спека спала, Дмитро Iванович рушив до сiльради познайомитися з головою. Мав на метi, не розкриваючи своїх карт, довiдатись, хто з мешканцiв села тримав вогнепальну зброю. Вiн не знав, що за людина виселчанський голова сiльради Полiщук i як з ним доведеться говорити, але покладався на своє вмiння знаходити спiльну мову з людьми. I у даному випадку йому було досить того, що немолодого голову сiльради, незважаючи на те, що вiн був людиною прийшлою, Пiдпригорщуки в один голос хвалили.

На дверях невисокого ошатного сiльрадiвського будинку, обсадженого молодими липами i прикрашеного бiля ганку квiтковою клумбою, Коваля мало не збив з нiг округлий товстун, який вибiг назустрiч з таким обличчям, наче пiк ракiв. Очi його палали.

- Одна компанiя! - вигукнув вiн, оминаючи Коваля, щоб не наштовхнутися. - Одна шатiя-братiя! Кого хочуть судять, а кого милують!