Читати книгу - "Саботаж"

– Цілком зрозуміло, сеньйоре.

– Усі ці «фріци» та «гвідо» допомагають нам наблизити новий світанок. І нести варту на небесах[16].

– З язика зняли.

Той невідривно дивився на нього.

– Хлопче, ти віриш бодай у щось?

– Я вірю, що удар ножем у стегнову артерію є смертельним. Кровотечу не спинити.

Адмірал мотнув головою, немовби стримуючи посмішку.

– Як довго ти плануєш вести таке життя?

– Допоки моє тіло терпітиме.

Адмірал видав тихий скрипучий смішок, що нагадував буркотіння.

– Я знаю небагатьох шпигунів та авантюристів, які б не хотіли бути сільськими аптекарями чи держслужбовцями після п’ятдесяти років.

– Сеньйоре, я маю тринадцять років у запасі. Якщо у мене виникне подібне бажання, неодмінно розповім вам.

– Сумніваюсь, що ти доживеш. Тебе розстріляють раніше. Свої чи чужі.

Фалько вдруге кивнув.

– Де перебуває Лео Баярд зараз?

Якусь мить адмірал пильно вдивлявся в його обличчя.

– У Парижі,– нарешті відповів він.

– Яка в нього репутація?

– Баярда вважають героєм війни. Він читає лекції, пише статті, хизується останніми подвигами борця за свободу… Готується написати книжку та зняти фільм про свій досвід в Іспанії. Тисне на уряд Блюма, аби Франція не лишалася осторонь і підтримала Республіку.

Фалько трохи поміркував.

– Яка роль відведена мені?

– Твоя звична роль… Баярд хоче зіпсувати нам життя, а ти зіпсуєш життя йому.

– Як?

– Ми вже давно розставляємо йому сильця.

Адмірал підхопив парасольку, і якийсь час вони крокували вздовж балюстради. Фалько знав, що шеф воліє обговорювати делікатні питання надворі, подалі від чужих вух. Його друзі з німецького абверу докладно розповіли йому про останні техніки підслуховування прихованими мікрофонами. Навіть за межами свого кабінету керівник НІОС старався більше рухатися і повідомляти інформацію в різних місцях. Він любив повторювати, що рухома мішень створює значно більше проблем порівняно з нерухомою. Їм часто доводилося остерігатися друзів, а не ворогів.

– Я замислився про це торік, коли дізнався, що Баярд планує купити кілька літаків «Девуатін» для супроводу бомбардувальників «Потес» – надто повільних і вразливих… Він зібрав гроші у Франції, а потім вирушив до Швейцарії, де домовлявся з посередником, який працює на нас.

– Я знаю посередника?

– Так. Поль Гофман. Ви познайомились, коли ти займався різними авантюрами, зокрема контрабандою зброї для Василя Захарова. Якщо пам’ять мені не зраджує, ви продали в Південній Америці п’ять тисяч польських гвинтівок і двісті кулеметів. Ти маєш пам’ятати його.

– Авжеж… Сумнівний тип, який полюбляє дорогих повій.

– Він мало чим відрізняється від тебе. Це стосується і вашої пристрасті до повій.

– Навіщо вам потрібен Гофман?

– Він допоможе мені кроїти поховальне вбрання для Баярда. – Адмірал зупинився і торкнувся грудей Фалько чубуком люльки. – А ти шитимеш цей саван.

Вони трохи постояли, дивлячись на бухту. Погода залишалася приємною. Біля острова Санта-Клара повільно плив риболовецький баркас із франкістським прапором на кормі. Адмірал смоктав люльку, а Фалько скинув капелюха, підставивши обличчя лагідним сонячним променям.

– Завтра ти сядеш на поїзд «Андай – Париж», – розповідав адмірал. – Віднині ти зватимешся Ігнасіо Гасаном. Казково багатий молодик із поважної іспанської родини, що мешкає в Гавані. Прихильник Республіки, колекціонер, поціновувач мистецтва. Деталі повідомлю згодом.

Здивований, Фалько закліпав очима.

– Поціновувач мистецтва?

– Саме так.

– Я не розуміюсь на мистецтві. Моїх знань вистачить на десятихвилинну розмову. А може, навіть менше.

– Ти маєш на увазі розмову з жінкою? Так, я в курсі. Ми вирішимо проблему. Світ повний мільйонерів, які обожнюють мистецтво, але не мають жодного уявлення про Кандинського.

– А хто такий Кандинський?

Тепер він посміхався з відвертою зухвалістю. Адмірал метнув на нього вбивчий погляд.

– Будь-яке невігластво можна заховати під товстою чековою книжкою. А ми добре тебе забезпечимо.

Посмішка Фалько стала ширшою.

– Ваші слова лунають у моїх вухах солодкою музикою. Передчуваю, що мені сподобається це завдання.

– Не радій завчасно. Тобі доведеться відпрацювати все до останнього франка.

Фалько зсунув капелюха набакир у своїй улюбленій манері.

– А чому колекціонер? Як це пов’язано з Баярдом?

– У Парижі на тебе чекає подвійна робота. По-перше, ти увійдеш до його найближчого оточення. – Адмірал знову зміряв його критичним поглядом знизу догори. – Це буде напрочуд легко, зважаючи на твій піжонський вигляд, безсоромну поведінку та купу грошей, яку ти можеш запропонувати.

– Скільки часу я маю на виконання?

– Тижнів зо два.

Фалько спокійно обмірковував ситуацію. Із професійною холоднокровністю.

– Мені треба вбити його?

– Не зовсім.

Якусь мить адмірал мовчав, роздивляючись корабель удалині. Потім постукав люлькою об поруччя, струсив тютюн і заховав її в кишеню.

– Твоя мета – провести підготовчу роботу.

– Ви хочете сказати, що його ліквідують інші?

– Так.

– Як же я це зроблю?

– Елегантно й красиво. Талантів у тебе більш ніж достатньо.

Вони неквапливо рушили вперед. Біля санаторію «Ля Перла», де висіла афіша фільму «Життя бенгальського улана»[17], їм зустрілися кілька фалангістських офіцерів у шкіряних куртках, блакитних сорочках і червоних беретах. Чоловіки йшли під руку з дівчатами, одягненими в сині плащі Військово-медичного управління. Один з офіцерів спирався на палицю, а в іншого рука була на перев’язі. Активні бойові дії на півночі країни вимагали значних жертв від військ генерала Франко.

– Було непросто вмовити їх одягти берет, – зауважив адмірал. – Спершу вони відмовлялися. З одного боку карлісти, а з іншого – фалангісти. Що це в біса таке? Вони досі не оговталися від болючого удару – декрету, який об’єднав їх усіх в Іспанську традиціоналістську фалангу і Хунти націонал-синдикалістського наступу.

– Річ у тім, що фалангісти не поєднуються з рекете. Якась дурня.

– Точно. – Адмірал стишив голос, хоча поряд із ними нікого не було. – Монархісти не мають нічого спільного з тими, хто полюбляє ярмо та стріли. Все одно що змішати воду з олією. До того ж минулого місяця вийшов указ про те, що підняття правої руки є обов’язковим вітанням, і це не подобається нікому, крім фалангістів. Але каудильйо ні на що не зважає – плював він на всіх. Особливо тепер, коли Хосе Антоніо поховали в Аліканте… Республіканці, які називають його «фашистом», нічого не тямлять. Хоч би що натягнув на себе каудильйо – блакитну сорочку чи туніку Ісуса Назарянина, він залишається звичайним вояком, позбавленим уяви. Його основна мета – виграти війну, зміцнити владу і змусити всіх танцювати під його дудку. Він чітко дав зрозуміти, чого хоче. Вороття немає. Усіх, хто відмовиться, поставлять до стінки. Второпав?

– Відповідь ствердна, сеньйоре.

– Не забувай про те, що я тобі сказав. Це в твоїх інтересах. Точніше, в наших інтересах. І завжди піднімай руку, коли вітаєшся.

– Зроблю все в міру своїх сил, сеньйоре.

– Сподіваюсь. Усі тутешні активісти суперничають одне з одним, стріляючи направо і наліво. Майже щодня арештантів ведуть на «ранкову прогулянку» на залізний міст Амара або пустки