Читати книгу - "Мама Маріца — дружина Христофора Колумба"

Тепер Маріца розстеляла теплу ковдру на підлогу — і знов двоє великих дітей із дня у день робили одноманітну роботу:

Христофор відривав і припасовував голови плюшевим та ганчір'яним звіряткам, а Катря мовчки здувала з них неіснуючу пилюку й розгладжувала обірвані боки.

Катря щось говорила собі під ніс.

Христофор то голосно сопів, то стиха вівкав.

І тільки Маріца раз по раз вертіла головою від машинки, позираючи із сусідньої кімнати на майже ідилію двох дітей, обійдених долею.

…ЯКОГОСЬ РАНКУ КАТРЯ у двір до Рибачуків не зайшла, а тільки пальцем покликала Маріцу до хвіртки.

Вона дивилася карими — розширеними на пів-обличчя — очима, в яких тремтіли сльози чи то образи, чи то страху — і Маріца відчула, що в неї чомусь підкошуються ноги.

Катря ще не сказала й слова, але Маріца самою шкірою вже відчула нову біду. Вона хотіла відтягнути мить чергового свого потрясіння, проте не спромоглася більше ні на що, як лиш узяти Катрю за руку і втягти її углиб саду.

Дівчина, впираючись, неохоче йшла за нею, а Маріца на ходу теребила гарячі Катрині пальці стерплими долонями, ніби просила й далі мовчати.

Та Катря, вдихнувши повітря на повен рот, раптово сіпнула Маріцину руку, зупинившись в тіні розрослого горіха, і заговорила тихо й зрозуміло.

Так, ніби ніколи не покидав її ясний розум і ясна думка:

— Я прийшла вам сказати, що я більше до вас не прийду. Я, тітко, незаймана… А він до мене приставав. Розумієте? А я ж удова, тітко Маріцо! Удова! Мені не можна ламати присягу. Ви свою присягу не ламаєте? Не ламаєте! То чого ви його не навчили не приставати до вдови?!

…Маріці здалося, що вона вмерла тої миті, коли за Катрею скрипнула дерев'яна хвіртка. Вона лиш занурила пальці в сиву свою голову — та так потім ще довго стояла із пучком вирваного з корінням волосся.

А крізь прочинене вікно, мов гарматні ядра із бійниць, вилітали тваринні звуки прив'язаного до ліжка Христофора. Розлюченого чи пораненого звуком зниклого Катриного голосу.

…Він несамовито рвав на матері пазуху,

дряпав її обличчя,

бив кулаками в плечі,

а вона не боронилася й не затулялася,

лише намагалася втихомирити так, як дотепер уміла — притискуючи до грудей та пестячи голову.

Однак Христофор тепер не чув і не розумів її.

Він чув тільки свою здорову природу і шукав їй виходу. Ревів і пручався так, що Маріца змушена була викликати «Швидку допомогу».

— Здайте його, Маріцо, в інтернат… — добрим і лагідним голосом казав їй старий лікар-психіатр, дивлячись, як рівномірно піднімаються Христофорові груди після подвійної дози усіх відомих йому в таких випадках уколів і одночасно заповнюючи свої папери. — Ви з ним не зможете впоратися. Йому двадцять років. У нього повноцінний гормональний розвиток. А це не можуть надовго приспати навіть найсильніші ліки.

— Але його там угроблять кінськими дозами уколів… — уже майже байдуже відповідала на те Маріца, протираючи хусточкою мокре синове обличчя зі слідами кривавих подряпин. — Як я його можу здати?! Я ж сама винна, що так розгодувала була плід. Мені казали рухатися, а я лежала й дивилася в стелю… з горя…

— Що ви таке кажете, жінко… — тихо заперечив їй старий лікар. — То ж пологова травма.

— Та мене би Христофор прокляв із того світу! Уже після моєї смерті хіба що… певно, що заберуть, бо хто його буде доглядати без мене…

— Ой, Маріцо… Та ви подумайте, скільки вам років! Ви ще дітей родити можете. А це ж не ваша вина, що він такий уродився.

— Він родився здоровий! — перебила жінка. — Його таким акушери зробили, бо спішили день медика відсвяткувати. Я його не можу здати! Ви би свою дитину здали? Здали би?

— Не знаю, — довго помовчавши, підвів голову від паперів сивий лікар. — Не знаю… У мене їх троє.

— Але вони здорові!

— Ото й кажу, що не знаю…

ВОНА ЗАБИВАЛА СИНОВУ ХІТЬ травами.

Ліками.

Ворожіннями.

Примовляннями.

Часто кликати лікарів Маріца боялася: нещодавно на медкомісії її попередили, що змушені будуть примусово забрати хлопця в інтернат, якщо психоз розвиватиметься.

Тоді Маріца кинулася до Бога.

І хоч Бог на той час був напівдисидентом, вона усе ж потайки наймала священиків із сусідніх сіл — і ті підвечірками хто мовчки, хто велемовно святили хату, читали акафісти й молитви над півсонним Христофором. А по тому — мовчки, з пів-опущеними долу очима клали в широкі кишені сутан скромні Маріцині гроші, так само мовчки покидали хату, з порога востаннє перехрестивши її з дитиною, яка залишалася поза Божою поміччю й благодаттю.

Якось одного дня несподівано прийшла Катря-вдова: принесла начинені повидлом пампушки.

Навіть зайшла до Христофора в кімнату.

Він спершу довго нерозуміюче дивився на дівчину, а потім, усміхнувшись, рушив назустріч, широко розставивши руки. Ніби хотів обняти.

Катря із криком вилетіла з хати, загубивши в коридорі один сандалик.

А Маріца ще довго й надсадно обціловувала синову голову, одночасно напоюючи його холодною водою із розведеною жменею таблеток уній.

Після того знайшлися добрі люди, які й нарадили Маріці наймати до Христофора Одарку із сусіднього з Мишиним села… Ну, чули'сте, Маріцо… живе там така добра жінка, що йде до всіх, хто хоче й кому треба… та певно, що чули… хто тут не чув про афганця, якого