Читати книгу - "Невидимець (збірка)"

Гулд твердо вирішив узятись до детективної діяльності, певна річ, наскільки це дозволить час. Загалом це проявлялось у тому, що при кожній зустрічі з незнайомцем він дуже пильно на нього дивився, або ж розпитував про нього людей, які ніколи того чоловіка в очі не бачили. Однак Гулду нічого не вдалося з’ясувати.

Прибічником іншого погляду був містер Фіренсайд, котрий погоджувався з ідеєю про рябого коня або щось таке.

Що ж до Сайласа Дургана, наприклад, то чули, як він нібито заявляв: «Якби незнайомець вирішив показувати себе на ярмарках, він би миттєво розбагатів». І, як аматор-богослов, він порівнював незнайомця з людиною з одним талантом[1]. Крім того, існувала інша точка зору, прихильники якої вважали незнайомця нешкідливим божевільним. Цей погляд мав чимало прибічників, оскільки багато що пояснював.

Окрім прибічників цих головних поглядів, були й такі мешканці містечка, які вагались або не мали певності. Жителі графства Суссекс майже не забобонні, і тільки після подій, що трапились на початку квітня, в містечку вперше пошепки заговорили про надприродні сили. Однак навіть у той час про це йшлося тільки серед жінок.

Загалом, хай що жителі Айпінга думали про приїжджого, всі зійшлись в одному: його недолюблювали. Його дратівливість, яку могли б зрозуміти мешканці великого міста, що займаються розумовою працею, була занадто дивною для населення спокійного Суссексу. Несамовита жестикуляція заскочувала людей зненацька; а прогулянки в сутінках, під час яких незнайомець стрімголов нісся безшумними вулицями! А як він нелюдяно обривав будь-які спроби порозмовляти з ним… А його бажання постійно перебувати в напівтемряві, що змушувало його зачиняти двері, опускати жалюзі, гасити свічки й лампи… Хто б зміг таке витримати? Коли він проходив вулицею, люди обминали його, а за його спиною юні жартівники піднімали коміри, насували на очі капелюхи і нервово крокували йому вслід, імітуючи його таємничу манеру. В той час була популярною пісня під назвою «Бабай». Міс Стетчел заспівала її на шкільному концерті (щоб допомогти закупити лампи для церкви), і після цього щоразу, як мешканці містечка збиралися разом і з’являвся незнайомець, вони насвистували цю мелодію. А дітлахи, які гуляли пізно ввечері, боязко кричали йому вслід: «Бабай!» — і щодуху втікали.

Кас, місцевий лікар-терапевт, згорав від цікавості. Бинти збуджували його професійний інтерес, а розповідь про тисячу і одну пляшку викликала заздрість. Майже весь квітень і травень він домагався можливості порозмовляти з незнайомцем, і нарешті, після Трійці, уже не витримав і використав як привід підписний лист на підтримку місцевої медсестри. Він був здивований, коли з’ясував, що навіть містер Гол не знає імені свого пожильця.

— Він називав ім’я, — мовила місіс Гол (це твердження було цілковитою вигадкою), — але я його не розчула.

Вона теж гадала, що не знати імені гостя — надто вже дивно.

Кас відчинив двері вітальні й увійшов. Звідти почулась не цілком виразна лайка.

— Пробачте за вторгнення, — почав Кас — і двері зачинились, позбавивши місіс Гол можливості почути розмову.

Наступні десять хвилин вона чула шепіт, потім здивований вигук, тупіт ніг, гуркіт перекинутого стільця, регіт, швидкі кроки до дверей — і з’явився смертельно блідий Кас, який невидющим поглядом озирався через плече. Він залишив двері до вітальні розчахнутими і, так і не глянувши на місіс Гол, перетнув передпокій і спустився сходами вниз, а тоді долинули його квапливі кроки по дорозі. Капелюх він ніс у руці. Місіс Гол стояла на порозі, дивлячись на відчинені двері вітальні. Потім долинув тихий сміх незнайомця, а згодом і його кроки. З того місця, де вона стояла, вона не могла розгледіти його обличчя. Двері вітальні грюкнули, і в будинку знову стало тихо.

А Кас пішов просто в містечко, щоб зустрітися з Бантингом, священиком.

— Я збожеволів? — раптово почав розмову Кас, зайшовши в невеликий убогий кабінет. — Я схожий на психічно хворого?

— Та що ж трапилося? — запитав священик, поклавши черепашку замість прес-пап’є на чисті аркуші для наступної проповіді.

— То й чоловік у готелі…

— Ну?

— Дайте мені щось випити, — вимовив Кас і сів.

Заспокоївши нерви чаркою дешевого хересу (єдиного напою, що був у наявності у доброго священика), він розповів про свою бесіду з незнайомцем.

— Я ступив у вітальню, — говорив він, важко дихаючи, — і попросив підписатись на підтримку медсестри. Коли я ввійшов, той заховав руки в кишені і, згорбившись, сів у крісло. Пирхнув носом. Я сказав, що чув, ніби він цікавиться наукою. Він відповів: «Так». Знову пирхнув. Пирхав весь час; вочевидь, нещодавно застудився. І не дивно — отак закутуватись! Я продовжив розповідати про медичну сестру і весь час роздивлявся кімнату. Пляшки… хімікати… повсюди. Терези, пробірки на підставках, і запах… вечірнього первоцвіту. Чи підписався він? Сказав, що поміркує. Потім я запитав його рішуче, чи займається він дослідницькою діяльністю. Він відповів: «Так». «Тривале дослідження?» Він вибухнув: «Занадто тривале!» Я сказав: «Ох…» — і залунали образи. То й чоловік був і до того сердитий, а від мого запитання він просто скипів від обурення. Виявляється, йому виписали рецепт, дуже цінний рецепт… «Рецепт? — запитав я. — На ліки?» «Чорт забирай! Що ти винюхуєш?» Я вибачився. Він зневажливо пирхнув і кашлянув. Потім провадив: він тільки раз прочитав рецепт — п’ять інгредієнтів, поклав аркуш на стіл і відвернувся. З вікна дмухнув вітер і підхопив папірець. То й із шелестом злетів. Чоловік пояснив, що працював тоді в кімнаті з відкритим коминком… І тут побачив блимання: рецепт загорівся і майнув угору. Він кинувся за папірцем, але той устиг шмигнути в димар… От! І саме в цю мить, щоб проілюструвати оповідь, він підняв руку.

— Ну?

— А руки нема… тільки порожній рукав. О Боже! Я подумав: оце так каліцтво! В нього дерев’яна рука, і він її просто зняв. Потім я подумав, щось тут не так. Що за чортівня тримає отой рукав, якщо всередині нічого немає? Я вам кажу, всередині не було нічого.