Читати книгу - "Скарб Зеленого Байраку"

Розуму у звіра нема, його заступає досвід, що передається з покоління в покоління.

Люди вважають лисицю вельми хитрою. Вона легко й безпомилково здогадується про всякі пастки, ніби сміючись, обкрутить людину, щезне у неї з-під носа, та ще й собак обдурить.

Заєць порівняно з лисицею — дурний, але й він обманює мисливця та собак. І коли б не рушниця, вполювати лисиць чи зайців було б дуже важко.

Та хоч які хитрі лисиці, а більшість їх все-таки ставали здобиччю мисливців-пані. У панів зграї собак, рушниці і швидкі коні. Як тільки випаде пороша, об’їждчики підраховують у степу сліди. Едуард Шнейдер визначить, скільки в цьому році можна вбити лисиць і зайців, аби не винищити всіх.

Лисиці водилися по степових байраках. Там, на схилах, вони рили нори; в степу вистачало мишей, гладких ховрахів і куріпок.

А одна лисиця давно колись, ще, либонь, за часів Едуардового прадіда, знайшла собі надійне місце, де спокійно виводила лисенят — затишне, добре сховане від негоди та ще й недалеко від панського пташника.

На цей захисток лисиця натрапила, рятуючись од смерті. Зграя гончаків і мисливець, здавалося, от-от наздоженуть звіра.

Притиснена до урвища, вона побачила ледь примітний виступ і по ньому спустилася до печери. Собаки, надбігши, тільки жалібно заскавучали, задираючи вниз. Мисливець вирішив, що звір зірвався і розбився. Покликав собак і спустився у байрак, але, на подив, там собаки не знайшли ніякого сліду.

Лисиця, ледве пересуваючи ногами після довгої втечі, Зайшла до печери і відсахнулася. Звідти пахнуло залізом, а де залізо, гам завжди і людина, що несе смерть. Страшний запах линув з невеликого підвищення, але скрізь було тихо. Втомлена лисиця, згорнувшися клубком, міцно заснула.

Так і оселилася перша лисиця в печері. Надходив час, коли в неї мали з’явитися лисенята, і кращого захисту їй не знайти.

Покоління за поколінням виводились у печері хитрі лисиці.

Удень жодна лисиця не виходила з печери. Тільки вночі вони вирушали полювати в степ або на пташник. Зовсім привільно стало, коли в парку розвели фазанів та куріпок. Лисенята росли міцні й сильні, з пухнастим хутром, яке дуже цінували мисливці.

Шнейдери давно відрізняли печерних лисиць, та де вони виводились, не знали ні пани, ні об’їждчики.

На початку листопада кілька днів, як для такої пізньої пори року, була тиха і тепла погода. Співали пташки і, здавалося, не пізня осінь стоїть на полях, а рання весна. Потім війнув вітер, затягло хмарами збляклу блакить неба, засіяла мжичка, незабаром дихнуло холодом, і крапельки дощу, падаючи на землю, одразу замерзали. Тонка, мов скло, крига вкрила все.

Лисиця ввечері вийшла з печери. Рвучкий вітер мало не збив її в ставок, і вона повернула в печеру. Але город знову примусив її йти на полювання.

Кілька разів лисиця насилу трималася на виступі і, чіпляючись за каміння, нарешті, впевнено стала на землю. Озирнулась і пішла по заростях дерези й тернини.

В кущах спіймала двох куріпок. Наїлась, але в печеру повертатися було небезпечно — доводилось шукати захистку десь тут. Скоро вона знайшла в густих заростях глоду та шипшини зручне місце й пересиділа увесь день і наступну ніч.

Увечері випав сніжок, але мороз не слабшав. На світанку лисиця підвелась і подалася ловити мишей. Лід був притрушений снігом, лисиця кілька разів підковзувалась і падала саме тоді, коли її лапи мали вхопити гризуна. Та все одно полювання було вдале.

Ще вдосвіта в панському будинку засяяли вогні. Едуард Шнейдер збирався на полювання. Лакей приніс йому до кімнати сніданок. Панич поїв, надів патронташ, узяв рушницю, неквапом пішов парком і невдовзі побачив сліди лисиці. Відбитки лап на снігу здалися мисливцеві дуже великими, він зупинився й уважно розглядав їх. Тут пройшла хитра лисиця, яку він давно шукав.

Сліди петляли серед кущів, мисливець терпляче, непоспішаючи, розплутував їх. Та йому не щастило, він двічі впав на слизькому, і лисиця почула шурхіт. Прислухалась. Здогадалася — смерть іде за нею. Швидко побігла до печери.

Вийшовши на галявину, Шнейдер зрозумів, що наполохав звіра, слід тепер лежав рівно, просто до скіфської могили. Едуард задоволено усміхнувся: попереду урвище, праворуч висока й міцна огорожа, ліворуч — маєток, лисиця бігла в пастку. Якщо взяти трохи вліво, то звіра можна затиснути в куток між огорожею і урвищем. Дітись лисиці ніде і вогняно-червоне хутро легко стане його здобиччю.

Так розміркував мисливець і наддав ходи.

А лисиця тим часом зійшла на виступ, по якому вже сотні разів сходила.

Тільки на секунду зупинилася, наслухаючи, чи далеко ворог. Пухнастий хвіст війнув униз саме тої миті, коли з-за могили вийшов розпалений мисливець. Він засміявся. Знав, що на скелі є досить широкий виступ, який вів до загороди. Пошилася в дурні кумася, тепер вона піде виступом і хоч-не-хоч зійде до сторожі. Туди й попростував мисливець. Рушниця напоготові, як тільки лисиця вийде, тут її й зустріне постріл.

Але минуло кілька хвилин, а лисиця не з’являлася. Еду-ард подався до урвища, думаючи, що лисиця не ризикне підійти до огорожі. Ледь помітні сліди, на його подив, вели в інший бік. Він оглянув усе і побачив, що назад сліду немає. Отже, звір причаївся десь у розколині.

Та лисиця уже була в печері.

Довго чекав мисливець, поки з’явиться звір, однак не дочекався, і зрозумів — перехитрувала його руда красуня. Спритно обдурила! Але куди вона могла сховатися? Шнейдер пішов понад урвищем. Глянув униз. Страшно! Глибина п’ятнадцять сажнів. Гострими зубцями стирчить каміння. Мисливець рушив далі, стежачи, куди ведуть сліди звіра. Він побачив, що лисиця стрибнула ще нижче. Мисливець нахилився. Іншого виходу звідси немає, значить, лисиця десь тут. А коли ступити