Читати книгу - "Люди навпроти"

Аділь-бей поклав сорочки на стілець і неохоче рушив їй назустріч.

— Знаєте, а ви — типчик нічого собі! Тим людям довелося вислухати таке вперше. І як вдало це було зроблено — просто майстерно!

— Може, ви сядете?

Він не знав, що казати далі. Жінка не сідала, вона ходила сюди-туди, брала до рук якусь річ, потім клала її на місце. В ній відчувалася напруженість.

— А ця італійка з її претензіями на великосвітську даму просто неможлива! Ви ще не бачили їхньої дочки. Дівчинці всього десять років, а вона вже викапана мати!

Здавалося, жінка аж тепер помітила, що в квартирі нікого нема.

— Ви закрили консульство? За тутешніх умов його можна зачиняти щодня. Я це завжди кажу Амарові. А він б'ється, як риба об лід, щоб оформити візу якомусь місцевому персові, і коли вже здається, що це нарешті вдалося, в останню мить щоразу виявляється: бракує якогось там підпису московського начальника або ще щось у такому ж дусі. І все треба починати спочатку!

Погляд пані Амар упав на вікно навпроти, і вона скрикнула:

— Гляньте, та це ж Надя чепуриться!

— Ви її знаєте?

— Вона дружина начальника морського «гепеу», майже моя співвітчизниця. Народилася біля перського кордону, мати в неї — персіянка. Коли ми познайомились, я запросила її на чай, і вона спершу погодилась. Потім зателефонувала мені, щоб перенести зустріч, і так ми переносили її кілька разів. А тепер, коли ми бачимося на вулиці, вона тільки киває мені головою. Розумієте?

— Ні.

— Ми — іноземці. Для неї спілкуватися з нами — це скомпрометувати себе. Ясно? — Пані Амар безперервно жестикулювала, підкріплюючи свої слова всілякими гримасами й усмішками. — Одне слово, ви можете спілкуватися тільки з нами. А ви так необачно зачинили за собою двері в італійців… Жалкуєте?

— Анітрохи.

Аділь-бей чомусь боявся цієї жінки. Надто вже вона сколихувала повітря. Його дратувала її балаканина, її невгамовність, та найбільше — оця манера настирливо розглядати співрозмовника.

— Ви знаєте, чому я прийшла в таку ранню пору?

— Ні.

— Тому що ви — досить милий нахаба. Я вирішила допомогти вам улаштуватися. Я ж знаю, що таке нежонатий чоловік. А ось і доказ: сорочки на стільці в кабінеті… — Вона взяла їх і, мов господиня, перенесла до спальні. — У вас тут не зовсім так, як у домі Панделлі. Вони там улаштували дві ванні кімнати. Чому вже не три?!

Персіянка скинула капелюшка. Сукня на ній була без рукавів, і коли вона підіймала руки, то показувала пахви.

— Насамперед раджу завісити вікна фіранками, тим більше, що у вас такі сусіди навпроти…

Аділь-бей глянув у вікно. Молодиця все ще була заклопотана манікюром. Пані Амар демонстративно помахала їй рукою, і жінка у відповідь ледь кивнула головою. А за кілька секунд, коли Аділь-бей знову глянув на вікно, воно було вже зачинене.

— У вас гарні сорочки. Ви із Стамбула їх привезли?

— Купив у Відні.

З кімнати вони виходили разом. Відчинивши двері, Аділь-бей побачив на порозі Соню, яка тримала в руках кілька пакунків.

— Я купила ще й спиртівку, — сказала вона.

Соня одразу ж принюхалася до запаху парфумів у персіянки і відвернулась, насупивши брови, а знічений консул почервонів. Щоб потрапити на кухню — вона була в глибині квартири, — Соня мусила пройти через кімнату, повз пані Амар, яка саме схилилася над розкритими валізами. За хвилину з кухні вже чувся брязкіт тарілок та іншого посуду.

— Ви вже так близько знайомі?

— Від прислуги тут відмовились, тому вона запропонувала мені…

Пані Амар, схопивши Аділь-бея за рукав, мовчки потягла його до кабінету й причинила двері.

— Ви знаєте, хто вона? — зашепотіла йому на вухо персіянка. І, показуючи на будинок навпроти, додала: — Це — сестра товариша Коліна, начальника морського «гепеу»! Ви знаєте, від чого помер ваш попередник? Цього не знає ніхто! Він помер за кілька годин, хоча доти ніколи не хворів.

Аділь-бей, мабуть, дуже зблід, бо пані Амар засміялася, поклала руки йому на плече й сказала:

— Ви звикнете, ось побачите. Треба тільки бути уважним до всього круг вас — до всього, що роблять і що кажуть.

Раптом у кімнаті задзвонив телефон, який досі не нагадував про себе. Двері розчинилися, і Соня підбігла до апарата.

— Візьміть, — кинула консулові пані Амар.

Він узяв трубку, але марно намагався щось зрозуміти. Обидві жінки мовчки стояли поруч.

— Розмовляють по-російському, — зітхнув Аділь-бей і відняв трубку від вухд.

Спритнішою виявилася пані Амар. Схопивши трубку, вона заговорила щось по-російському, а Соня лише відступила на крок.

— Вам налагодили зв'язок із Тифлісом, з посольством. Ось! Тепер розмовляють по-турецькому…

Аділь-бей узяв трубку і з дитячою радістю закричав на рідній мові:

— Я слухаю! Говорить турецький консул!

Чути було погано. Голос лунав ніби десь дуже здалеку, заважав якийсь шум. Нарешті Аділь-бей зрозумів слова:

— Алло… Повідомляємо вам про всяк випадок, що Фікрета-ефенді в Тифлісі заарештовано…

— Алло! Що ви кажете? Я хотів би знати…

Але там уже повісили трубку, і на лінії знову чулася російська мова. Аділь-бей нерішуче обернувся до жінок. Соня байдуже дивилася на нього поглядом секретарки, що чекає розпоряджень. А промовистий погляд персіянки говорив: «Пам'ятайте, що я вам сказала. Виженіть її геть!»

— Можете йти, — зітхнув Аділь-бей.

— Ви їстимете яєчню?

— Як вам завгодно.

Вони почекали, доки двері на кухню зачиняться.

— Я нічого не розумію. Тифліс повідомляє, що Фікрета заарештовано. Персіянка схвильовано ляснула пальцями.

— Я тільки хотів дізнатися, за яких обставин, — провадив далі Аділь-бей, — але там уже ніхто не відповідав… Що тепер робити?

Персіянка вочевидь нервувала ще більше,