Читати книгу - "Полонені Барсової ущелини"

— Які вони гарні! Які гарні! — захоплено шепотіла Шушик, приклавши долоню дашком до лоба. Дівчина вперше бачила диких кіз і не могла заспокоїтись від чарівного видовиська. Не менше були вражені і хлопці.

Побачивши, що ніхто за ними не женеться, тварини заспокоїлись і почали мирно пощипувати траву, лиш час од часу обережно оглядаючись, чи не загрожує їм яка небезпека від цих незваних гостей. Але раптом вони чомусь зірвалися з місця і стрімголов помчали на той бік гори.

— Що їх так злякало? — здивувався Ашот.

— Бачили? Бачили? Щось руде прошмигнуло там, серед каміння! — показуючи рукою вдалину, схвильовано сказав Саркіс.

Але як хлопці не придивлялися туди, куди показував Саркіс, вони не побачили нічого, крім похмурих сірих скель.

— Саркісу вже щось ввижається, — глузливо мовив Гагік. — Це, мабуть, від надмірної хоробрості… З великими сміливцями іноді таке буває…

Проте Ашот подумав, що цього разу немає підстав глузувати з бідолахи Саркіса. Адже щось-таки змусило кіз панічно тікати, хоч в ущелині немає ні вовків, ні мисливців… І тут він знову згадав того козла, який утік з його шапкою. «Здається, не ми його налякали, а щось інше…»

Та незабаром тривога юних мандрівників уляглась.

— Ну, ходімо далі, може, знайдемо щось цікаве в цій ущелині, — запропонував Ашот і повів товаришів вузенькою стежкою вперед, до верхніх скель.

Хлопці йшли мовчки, обливаючись потом і згадуючи граціозних тварин, що швидко зникли з їхніх очей.

Гагік, важко дихаючи, зупинився і долонею витер мокре чоло.

— Погодься, друже, що спускатися набагато легше, ніж лізти вгору, — звернувся він до Ашота цілком серйозно.

— Е-ех, ти!.. А хто це недавно так бундючився та глузував з Саркіса? — посміхнувся Ашот. — Ну, йди, йди, не нявчи!.. — Але, глянувши на сонце, він вирішив, що час повертатись. — Гаразд, уже починає вечоріти. Ходімо вниз!..

Скоро Гагіку довелось переконатися, що в цих скелястих місцях спускатися майже так само важко, як і підніматись, його худенькі ноги боліли, а підошви просто горіли.

Під рудими скелями чорніла якась широка дірка. Юні мандрівники вирішили тут відпочити. Це був вхід до глибокої темної печери. З неї, мабуть, колись витікала вода і пробила тут щось схоже на річище з гладенько обточеним камінням.

— Тут, мабуть, щовесни б’є джерело, — зауважив Гагік.

— Нічого собі джерело! Поглянь, яке широке річище, — задумливо сказав Ашот, входячи в печеру. — Прямо як річка…

Долівка в печері теж була розрита водою і одшліфована, як на морському березі. «Невже й це вода зробила? — подумав він. — Скільки ж її витікало звідси, що з’явилася яма завширшки два кроки?»

— Нічого не розумію, — похитав головою хлопець.

Непомітна усмішка майнула в Саркіса на губах.

Вона, здавалось, говорила: «Ех ти! А ще вважаєш себе досвідченим натуралістом! Ану спробуй пояснити!»

— Гадюка, гадюка! — з жахом вигукнула Шушик.

І справді, зачепившись хвостом за кущ, який стирчав у скелі над входом до печери, звисала сіра, з коротким тілом і плескатою головою, страшна гадюка — гюрза.

— Камінням її, камінням!.. — закричали хлопці разом.

Вони, жителі Араратської долини, добре знали, що гюрза — найнебезпечніша з місцевих гадюк. Щороку кілька тварин гинуло в селі від отруйних укусів цього огидного плазуна. Зрозумілими були через те жах і ненависть, що охопили хлопців у цю мить.

Шпурляючи каміння, вони скинули гадюку з скелі і тут же добили її. Ашот заходився здирати з гадюки шкіру, пояснюючи друзям:

— Погляньте, у неї навіть очі прикриті шкірою. Ось чому гадюки погано бачать.

— Як? Хіба у них немає повік? Хіба вони не кліпають? — здивувалася Шушик.

— Ні, не кліпають. Тому й погляд у них такий холодний, неприємний. От добре, що ми знайшли гюрзу. Подаруємо шкіру шкільному музею… Ой, що це таке? — І Ашот підняв із стежки кілька кісток. Оглянув їх і вирішив, що це кістки дикої кози. Тоді він швидко викинув їх і пішов уперед. «Кажуть, що тут не буває вовків. А це ж, мабуть, вовки козу розідрали!» — подумала Шушик.

— Стривай, Ашот, — гукнула дівчина. — Тут, певно, бувають вовки.

Хлопець несподівано зашарівся, але взяв себе в руки:

— Ти що, думаєш — орел не нападає на козенят?

Самовпевнений тон товариша не сподобався Саркісу. «Ніколи й не спитає, як вважають товариші! — подумав він. — Думає, що все знає і абсолютно правильно пояснює». Саркісу страшенно захотілося, щоб його «суперник» хоч раз та помилився на очах у товаришів. Повернувшись, він схопив кілька кісток і роги, що лежали на стежці, і в’їдливо запитав:

— На таку тварину, по-твоєму, може напасти орел?

То, безумовно, були кістки великого козла. Це зрозуміли всі. Ашот знітився. Йому нічого було відповісти, хоч і дуже хотілося заперечити. Хлопець вирішив мовчати.

— Здох, мабуть, — байдуже буркнув він.

Але Саркіс мовчки показав товаришам сліди зубів на одній з кісток. Це викликало невиразну тривогу в Шушик і Гагіка. Тільки Асо був спокійний. «Виходить, тут, в ущелині, є якийсь звір?..» — подумав кожен з присутніх, не наважуючись, проте, висловити вголос свій здогад.

— Ну, гаразд! Мабуть, щось давнє, — вдаючи з себе безтурботного, сказав Ашот і, взявши з рук Саркіса роги, додав: — Їх ми теж подаруємо кабінету природознавства… А черепашок тут скільки! Збирайте!

— А це що за черепок? — спитала Шушик, витягуючи з щілини в скелі костяну черепашку завбільшки з долоню.