Читати книгу - "Полонені Барсової ущелини"

Порада Асо справді допомогла друзям подолати страх, і вони, хоч і з великими труднощами, все-таки перескочили провалля. Гагік всю дорогу тільки й думав про те, щоб приховати страх. Не випадково він весь час намагався підбадьорити себе й своїх товаришів жартами:

— Ну, чого ви злякалися? Вузька стежка? Та це ж звичайнісінький асфальтовий тротуар!

В іншому випадку:

— Ашот, дай руку, бо я боюсь, що ти впадеш…

Або:

— Асо, не лякайся, я підтримаю тебе…

А Саркіс, уже не соромлячись своїх шкільних товаришів, плентався позаду майже «на чотирьох». Собі ж на сором, він пересвідчився, що цей пастух набагато спритніший за нього. Саркіс сам собі здавався боягузом. І, втрачаючи з кожним кроком віру в свої сили й мужність, він разом з тим усе більше злився на товаришів, з якими доля примусила його йти в цю чортову Барсову ущелину.

Про те, як природа не врахувала, що юним мандрівникам треба вчасно повернутись додому

— Ось ми і в славетній Барсовій ущелині! — спускаючись зі скелі й ставлячи ногу на спалену сонцем землю, урочисто оголосив Ашот.

— Ур-ра-а! Ну, а де ж кози, про які ти говорив? Приведи їх до мене.

— Потерпи, Гагік, потерпи. Вдень вони ховаються в печерах. Потім, коли піднімемося нагору, покажу. А тепер я вам розповім дещо про саму ущелину. Мені батько розказував, що це найкращий притулок для кіз. Бачите, сюди зовсім не можуть дістатися вовки. А чому?

— Тому, що у вовка немає рук, щоб лазити по камінню… — перебив його Гагік.

— А ведмеді? — втрутилася Шушик.

— Ну, ведмідь і на дерево видереться… А від вовків кози лише тут почувають себе безпечно, — вів далі Ашот. — У них копитця внизу вкриті чимсь таким м’яким та липучим, наче гумка, і їм дуже легко видряпатися сюди…

— А ти бачив? — пильно заглянувши в очі Ашоту, спитала Шушик.

— Звісно, бачив! Якось батько приніс убиту дику козу і показав мені її копитця.

Посідавши на каміння, мандрівники з цікавістю розглядали ущелину, в якій бував раз чи два відомий мисливець Арам з своїми приятелями.

З трьох боків ущелину оточували високі руді скелі, що нагадували своїм похмурим виглядом вежі та зубчасті стіни середньовічної фортеці Спереду ущелина була відкрита, і звідси легко було стрибнути прямо в пащу цього темного провалля. Саме сюди щовесни котили свої бурхливі води гірські струмки. З тріщин скелястих гір тяглися вгору маленькі кучеряві ялинки, колючий чагарник і криві деревця, які ростуть лише на безводних Землях. Ці деревця стійко витримували всі бурі й вітри, їхнє сильне, цупке коріння пробилось глибоко в тріщини кам’янистого грунту і живилося з далеких глибин землі.

Вся Барсова ущелина була вкрита на схилах ковилою та сухим пирієм. Місцями, там, де в землі ще збереглося трохи вологи, пирій виріс такий високий, що Бойнах ховався в ньому з головою.

Ущелина була хорошим зимовим пасовиськом для диких кіз. Але де в цих безводних, сухих місцях могли тварини вгамувати спрагу?.. Адже сліди свідчили про те, що кіз тут буває чимало. В густій траві Ашот помітив безліч протоптаних ними стежок. Подекуди трава була дуже прим’ята. Тут тварини лежали, перетравлюючи їжу.

Коли мандрівники відпочили і трохи під’їли, Ашот підвівся.

— Ну, ходімо тепер шукати природні хліви кіз.

По дну річища, прокладеного весняними потоками, вони піднялися на скелі позаду Барсової ущелини. Підйом був важкий і забрав багато часу. Тут вони трохи перепочили і знову подерлися вгору, туди, де майже коло верхів’я скелі паралельними рядами пробігали стежки-карнизи і похмурими пащами чорніли печери.

Збуджений запахом кіз, невгомонно гавкаючи, Бойнах стрибав серед каміння.

Декілька кіз вибігли з розколини гори і помчали вище по її схилу. Попереду, вимахуючи величезними, схожими на мечі, вкладені в ножни, рогами, біг старий козел-вожак. Іноді він зупинявся і повертав голову назад ніби для того, щоб перевірити, чи йдуть за ним інші. Завмирали на мить і його товариші.

В такі хвилини вони були чудовою мішенню для мисливця. За козлами неквапливо бігли кози. Вони теж часто зупинялися, чекаючи своїх дітлахів.

Коли тварини добігли до зубчастого верхів’я гори, вожак став на одному з виступів і гордо підвів свою гарну голову. Він наче навмисне підставляв себе під кулю.

— Ах, якби в мене була рушниця! — журився Ашот.

Вихопивши у Асо палицю, Гагік грізно замахнувся нею на кіз, вигукнувши:

— Тікайте, дурні, геть! Дарую вам життя!..

Товариші засміялись, а Бойнах шалено загавкав, пориваючись слідом за козами. Та де там! Хіба їх наздоженеш!

— А ви помітили, як козли зупиняються і поглядають назад? Зрозуміли чому? — спитав Ашот.

Хлопці мовчали.

— Мабуть, відпочивають. Підйом був такий важкий, — висловила здогад Шушик.

— Ну, який це підйом для диких кіз! Захотіли б — за хвилину опинилися по той бік гори. Козли зупинялися, щоб подивитись, чи йдуть за ними їхні подруги.

— Так, так, матері козлят… — зрозумівши, підтвердила Шушик.

— А ти розумниця. Вгадала! От і скажіть, що тварини не мають серця, — тоном людини, добре обізнаної з таємницями природи, сказав Ашот.

— Не серця, — поправила його Шушик, — а інстинкту…

— Я кажу — серця, а ти можеш розуміти — інстинкт.

Плигаючи з каменя