Читати книгу - "Озма з країни Оз"

— Це мені нагадало про той золотий ключ, що я підняла на березі, — сказала Дороті. — Як ти гадаєш, Біліно, підійде він до цієї дірки?

— Спробуй, то й побачиш, — відказала Курка.

Дороті пошукала в кишені на своєму платтячку й знайшла золотий ключ. А коли вставила його в дірку й повернула, щось різко клацнуло, а потім із суворим рипінням, від якого в дівчинки по спині пробіг мороз, кам’яна плита відхилилась уперед, ніби двері на завісах, і відкрила маленьку темну комірчину в скелі.

— Ненечко! — скрикнула Дороті, сахнувшись назад, скільки давала змогу вузька стежка. Бо в тісній кам’яній комірчині стояла людська постать — чи принаймні щось таке, що в сутіні скидалося на людську постать. Заввишки воно було таке, як сама Дороті, і тулуб у нього був круглий, ніби м’яч, а зроблений із начищеної міді. Голова, руки й ноги теж були мідні й причеплені чи підвішені до тіла досить своєрідно: суглоби захищали металеві накривки, ніби в обладунках стародавніх рицарів.

Воно стояло нерухомо і тільки блищало, мов щире золото, там, де на нього падало світло.

— Не бійся, — сказала Біліна зі свого сідала. — воно неживе.

— Я бачу, — відказала дівчинка, перевівши дух.

— Воно зроблене з міді, як старий казанок у оборі в нас удома, — провадила Курка, повертаючи голову то в один, то в другий бік, щоб той предмет могли роздивитись обоє її круглих очей.

— Колись, — сказала Дороті, — я знала чоловіка, зробленого з бляхи, дроворуба на ймення Дік Рубач. Але він був живісінький, як і ми, бо народився справжньою людиною й дістав своє бляшане тіло потроху — зразу ногу, тоді палець, потім вухо — бо в нього часто траплялись нещані випадки з сокирою і він рубав сам себе дуже необережно.

— Гм, — чмихнула Курка, ніби не вірила в те, що почула.

— Але цей мідний чоловік, — провадила Дороті, дивлячись на нього зачудовано, — взагалі неживий, і мені цікаво, нащо його зроблено і чому його замкнули в такому чудному місці.

— Це загадка, — зауважила Курка, повернувши голову, щоб поправити дзьобом пір’я на крилах.

Дороті ввійшла до комірчини, щоб обдивитися мідного чоловіка з усіх боків, і раптом побачила картку, що висіла в нього між лопатками на мідному гачку. Вона зняла ту картку з гачка, вернулася на стежку, де було видніше, й сіла на кам’яну брилу прочитати, що там написано.

— Ну, що там? — цікаво спитала Курка.

Дороті прочитала картку вголос, вимовляючи довгі слова не без натуги. І ось що вона вичитала:

«Коваль, Бляхар і К°

Механічна людина патентованої подвійної дії, з надшвидкою реакцією, здатна думати й бездоганно говорити.

Споряджена нашим спеціальним годинниковим механізмом.

Думає, говорить, діє, робить усе, тільки нежива.

Виготовляється виключно на наших заводах у Евні, країна Ев.

Будь-які пошкодження переслідуються законом».

— Ото диво! — сказала Руда Курка. — І ти гадаєш, що все це правда, люба моя?

— Не знаю, — відказала Дороті; вона ще не дочитала. — Слухай далі, Біліно.

«Вказівки для користування:

Для думання: накрутіть годинниковий механізм крізь отвір під лівою пахвою (позначено «№ 1»).

Для говоріння: накрутіть годинниковий механізм крізь отвір під правою пахвою(позначено «№ 2»).

Для ходіння й дій: накрутіть годинниковий механізм крізь отвір посеред спини (позначено «№ 3»).

Примітка: гарантія бездоганної роботи протягом тисячі років».

— Ну, чудово! — вигукнула Руда Курка в подиві. — Якщо мідний чоловік уміє робити хоч половину цього, то він таки дивовижна машина. Але я гадаю, це все шахрайство, як усі патентовані вироби.

— Можна накрутити його, — запропонувала Дороті, — та й побачимо.

— А де ж ключ від механізму? — спитала Біліна.

— Висить на гачку, де була картка.

— Ну, тоді випробуємо його, — запропонувала Курка, — та й побачимо, що він уміє. Гарантія, кажеш, на тисячу років? Але ж ми не знаємо, скільки років він простояв у цій скелі.

Дороті вже зняла ключ із гачка.

— Що накрутити спочатку? — спитала вона, знову прочитавши вказівки на картці.

— Та, мабуть, номер один, — порадила Курка. — Тоді він почне думати, адже так?

— Атож, — погодилась Дороті й накрутила механізм номер один, що під його лівою пахвою.

— Щось нічого не видно, — критично зауважила Курка.

— Певне що ні: він же тільки думає, — сказала Дороті.

— Цікаво, про що ж він думає.

— Зараз накручу його мову, тоді він, може, розповість нам, — сказала дівчинка і накрутила механізм номер два. Механічний Чоловік, ворухнувши тільки губами, промовив:

— Доб-ро-го ран-ку, дів-чин-ко. Доб-ро-го ранку, на-ні Кур-ко.

Голос був трохи хрипкий і рипучий, слова вимовлялись моторошно, без зміни виразу; але й Дороті, й Біліна чудово зрозуміли їх.

— Доброго ранку, пане, — відповіли вони чемно.

— Дя-кую вам за по-ря-ту-нок, — провадив Механічний Чоловік тим самим монотонним голосом, що звучав так, наче в грудях у нього працював ковальський міх. Отак іграшкові ягнята й коти пищать, коли їх надавити.

— Нема за що дякувати, — сказала Дороті. А потім спитала про те, що її найдужче цікавило: — А чого це вас замкнули у такому місці?

— Це дов-га іс-то-рія, — відповів Мідний Чоловік. — Але я роз-по-вім її ко-рот-ко.

Мене ку-пив у фір-ми «Ко-валь, Бля-хар