Читати книгу - "Нічні сигнали"

обробки фотозйомок з повітря, які вони самі провадять після нальотів. Звичайно вони застосовували два розрізнених аерофотоапарати, встановлених на одному літаку, що, наче два кіноапарати, одночасно фотографували певний відтинок розташованої під ними землі. Під спеціальним оптичним приладом ці проявлені й деформовані фотознімки справляли таке враження, ніби бачиш той чи інший ландшафт неозброєним оком. Крім того, ці фотознімки, цілком або частково, можна було значно збільшити, і, хоч вони були зроблені з висоти трьох-чотирьох тисяч метрів, на них видно було навіть людей. Звичайно, з такими досконалими приладами можна було перевірити правдивість кожного донесення.

І от останні кілька тижнів у відділі обробки фотоматеріалів склалося враження, що в багатьох випадках успіхи повітряних сил були «причесані» або навіть просто вигадані. Але більш уважні дослідження не дали ніяких беззаперечних матеріалів для конкретного обвинувачення. Було лише встановлено, що ці розходження мали місце частіше в одній, розташованій поблизу, повітряній ескадрі, ніж в інших авіаз’єднаннях.

На всякий випадок про це повідомили штаб повітряного флоту, а там поінформували контррозвідку. Як знати, може, тут пахне шпигунством? Однак і сама контррозвідка не надала серйозного значення цим обережно сформульованим обвинуваченням. Там були такої думки, що, напевно, знову вся причина тут у дріб’язкових ревнощах одного роду військ до іншого. Піхотинці ніяк не могли зрозуміти, чому їх вважають солдатами другого сорту і відчутно «кривдять» ось уже багато років, коли йдеться про склади, розквартирування, постачання, відпустки, підвищення та інше. Що ж тут поробиш, офіцери контррозвідки самі не розуміли причини цього, але й не бажали, щоб ці дріб’язкові чвари були перенесен в їхню «парафію»… Отже спершу на цьому все заспокоїлось, якщо не рахувати чутки про переведення ескадри.

Одначе тижнів через три ситуація докорінно змінилась. І це сталося завдяки одному з тих проклятих випадків, що так часто трапляються під час війни.

Недалеко від польового аеродрому ескадри, якраз напівдорозі до лінії фронту, було невеличке озеро. Тут містилась водокачка найближчої залізничної станції. А в межах цієї водокачки ось уже кілька місяців жили, наче у себе вдома, німецька команда зв’язківців-радистів: мотоцикліст, унтер-офіцер і три солдати. Всі п’ятеро дуже нудьгували, бо їм заборонялися будь-які передачі. Вони мали право відповісти на певні зашифровані позивні і лише тоді перейти на регулярний радіозв’язок. Ця команда була створена як запасний радіопункт, що мав право вступити в дію, коли інші станції вийдуть з ладу. Тоді на неї покладалось завдання забезпечувати на даній ділянці зв’язок між наземними та повітряними силами.

Таким чином, служба цих п’яти молодих солдатів обмежувалася тим, що вони по черзі годинами просиджували біля свого приймача і слухали, що передають інші. Іноді в таких випадках пальці чергового радиста пробігали по клавішах шифрувальної машини, схожої на звичайну друкарську машинку, і вибивали ті самі літери, що надходили з ефіру. Завдяки цьому вони завжди були в курсі подій на фронті. Через кожні шість годин вони змінювали радіохвилю та установку шифрувальної машини і злораділи, коли вдавалося спіймати якогось радиста, що в запалі роботи прогавив момент цієї перестановки і раптом починав посилати позивні в «мертвий простір». Тоді вони, незважаючи на заборону подавати свій голос, злорадно посилали йому єхидні зауваження.

Та здебільшого вони слухали тільки танцювальну музику, причому їх дуже мало цікавило, на яку станцію вони натрапляли — на англійську, російську, французьку чи німецьку.

Вони майже щодня були свідками того, як розходилися твердження геббельсівської пропаганди з реальними, суворими подіями на фронті. Проте, це їх мало турбувало. їм жилося добре, якщо не зважати на постійні неприємності з постачанням. Ось, наприклад, уже три дні вони не одержували свіжих яєць. А вчора знову видали ліверну ковбасу в бляшанках, яку ніхто не хотів їсти. Лимони теж усі вийшли, а кофе в зернах, так потрібного їм для напруженого нічного чергування, лишилося щонайбільше на дванадцять чашок. Останнього разу в пересувній військовій крамничці знову не виявилось жодної колоди карт, внаслідок чого вечорами вони, як і раніше, мусили грати тими самими картами, в яких трефовий валет помітний був уже при здачі, бо в нього відірвався один ріжечок. А тут ще видали тільки дві пляшки червоного вина, хоча вони замовляли п’ять. Ну як їх поділити! Звичайно, офіцерська їдальня важливіша. Якщо там кінчалося вино, одразу ж посилали літак до Греції, Франції чи Болгарії. Це були оті широковідомі перевозки якихось важливих команд або дефіцитних запчастин, нібито конче необхідних, хоч насправді їх можна було знайти на складах відповідних аеродромів десятками. І всього лише п’ять запальничок передали — і це тоді, коли їх, разом з кремінцями, так неймовірно вигідно можна було проміняти у цивільного населення на свіжі продукти!

І вони знову змушені були йти до озера глушити гранатами рибу, хоча кумедний комендант сусіднього села вже не раз скаржився на них. Той чванливий фельдфебель завжди дувся, як китайський імператор. Але недавно вони побачили в нього на комірі вошу! Хай тепер тільки посміє зайти до них у приміщення! Вони з пістолетами в руках виженуть його геть. Їхнє приміщення для нього— сувора таємниця! Там стоять шифрувальна машина і передатчик, до кімнати мають право заходити тільки офіцери з особливими посвідченнями, як отой товстий майор, що кожного місяця з шумом залітав до них на «мерседесі» перевіряти, чи правильно приладнана вибухівка до апаратів на випадок партизанського нальоту.

Так команда радистів марнувала свої дні, в той час як майже поряд з ними земля заливалася кров’ю.

Якось уночі чергував Ергард, наймолодший з радистів. Аби чимсь розважитись, він знічев’я почав перебирати окремі діапазони радіохвиль. Почувши раптом «ті-та-та», він прислухався і прямо-таки заціпенів. Хтось передавав відкритим текстом. Адже радирувати відкритим текстом можна лише в крайньому разі. Він негайно опам’ятався й почав записувати: «…ага. Завтра пообідню пору… ЗІ градус 55 мінут, 58 градусів 32 мінути». Одразу ж після цього хтось підтвердив прийом.

Що ж це було? Схвильований, він заходився будити начальника команди. Але той спав, мов сите порося, і тільки похрюкував, коли його торсали. Нарешті розплющив очі й буркнув:

— Ну, що там скоїлось? — Потім миттю прочуняв і заревів: — Партизани! Всі по місцях! — і прожогом кинувся до радіорубки.

Ергардові насилу вдалося втокмачити своїм товаришам справжню причину цієї нічної тривоги. Ще трохи, і вони б його відлупцювали, як неслухняну дворняжку. Наступного