Читати книгу - "Клуб «Афродіта»"

І раптом виникла порожнеча. Діти виросли й пішли з дому. Чоловік по горло заклопотаний на роботі, щодня по десять, а то й дванадцять годин не буває вдома. Увечері повертається стомлений, шукає тільки спокою.

І ось виникає велика порожнеча, яку раніше заповнювали діти й робота. Спочатку я стала виходити на довгі прогулянки до парків, а потім відвідувати кав'ярні та ресторани, до яких звичайно ходять самотні жінки. Сподіваюся, ви розумієте, що я маю на увазі.

Покупки я любила робити в центрі міста, іноді заходила до римсько-германського музею. Так я й познайомилася з Маркусом Бергером. Він підійшов до мене, чемно відрекомендувався й попрохав поради. Він нібито хотів відвідати свою стару тітку й саме шукав для неї подарунок. Тож він звернувся до мене з проханням допомогти йому щось вибрати, бо зовсім не уявляв собі, що може сподобатися не молодій уже жінці.

Мені це здалося тоді надзвичайно зворушливим. Де побачиш таке ще? Щоб юнак так піклувався про свою літню тітку! Мені подобалася й люб'язна манера, в якій він зі мною розмовляв, його вишукана мова, явно добре виховання.

Це була невинна, приємна історія, яка внесла в моє життя певну різноманітність. Ми йшли з ним по місту, заходили до ювелірних магазинів, дорогих парфюмерних та квіткових крамничок. Він ніяк не міг вибрати для тітки подарунка, зате про мої вподобання дізнався багато.

Помалу ми розговорились і, можна навіть сказати, відчули одне до одного симпатію. Але потім я зауважила, що мушу йти додому готувати вечерю, бо добре їсти ми звикли не в обід, а ввечері, коли чоловік повертається додому.

Я навіть розповіла, що збираюся зварити холодець. Він одразу почав захоплено згадувати, як його мати колись часто готувала цю страву. На жаль, мати померла, і справжнього холодцю тепер ніде вже не скуштуєш.

Він був такий чемний, такий люб'язний, такий молодий… Я справді не мала нічого на увазі, коли запропонувала йому завітати якось у гості й скуштувати мого холодцю. Сьогодні мені здається, що говорила я тоді не серйозно, а просто так, як це завжди кажуть у таких випадках: «Заходьте до нас якось…» або «Будете поруч — ласкаво просимо…»

Вона затнулася, розповідати їй тепер стало важче.

Кельнер поставив на стіл качку по-пекінському, і вони взялися до їжі. Пані Шівас була рада цій паузі.

Тоні Вуст знову спитав себе, що може дати ця розмова. Перед ним сиділа мила, балакуча жінка, яка видимо нудьгувала, і ця історія внесла в її життя певний драматизм. Він приготувався протягом наступної години дізнатися ще дещо про галантного Маркуса Бергера, а потім нарешті почути, як той відвідав її ще двічі і потім вона ніколи вже його не бачила. Можливо, він їй якось навіть листівку надіслав із відпустки. Навряд чи в цій історії могло бути ще щось.

— … Але одного дня він і справді прийшов. Власне, я про нього вже давно й згадувати перестала. Біля дверей подзвонили. Я відчинила, але спочатку побачила навіть не його, а тільки величезний букет квітів, за яким він сховався. Він радісно привітався, попросив пробачення, що так довго не давав про себе знати, пояснивши це діловою поїздкою за кордон, і спитав, чи має ще чинність моя пропозиція щодо домашнього холодцю. Звичайно, ніякого холодцю в мене на той час не було, але це його зовсім не збентежило. Я запросила його ввійти й запропонувала чашечку кави. Він завів розмову про плетені настінні килими — у мене таке хобі, — і я відчула, що він стає мені ще симпатичнішим.

Потім він запросив мене на прогулянку. Я знаю, мені не треба було йти, але в мене, мабуть, уселився біс. День у мене був вільний, і я, певно, з нудьги, погодилася.

Ми вирушили до зоопарку. Я не була там щонайменше років десять, відтоді, як наші діти вийшли з того віку, коли вони любили ходити в зоопарк. Ми жартівливо балакали про се, про те, і раптом я помітила, що фліртую з ним, чого вже багато років ні з ким не робила…

Пані Шівас проковтнула клубок, що підступив їй до горла, і вже не зводила очей на комісара Вуста, а дивилася тільки на свою качку. Вона копирсалася ножем та виделкою в тарілці, але нічого не їла і, як видно, ледве стримувала сльози. І все ж вона говорила далі, хоч Тоні й не просив її розповідати про такі інтимні подробиці. Він уже боявся, що жінка ось-ось признається у своїх любовних інтрижках, а потім стане благати нікому про це не казати й присягатиметься, що після того вона Маркуса Бергера ніколи більше не бачила. Тоді ця розмова залишиться просто як спогад про приємний обід у китайському ресторані, ото й тільки. Одначе…

— … Це був невинний флірт. З нього нічого не могло вийти. Він — ще юнак, а я… а я вже бабуся. Але це давало мені втіху, неабияку втіху. Час від часу він навіть обіймав мене за талію, ніби ненароком гладив мені руку і зрештою за мавпячою кліткою поцілував мене…

«Мабуть, її треба урвати, — подумав. Тоні, — поки вона не почала розповідати про свою другу весну. Однаково з цього нічого не буде. Мабуть, той Маркус Бергер мав пристрасть до жінок її віку, і його записник повен таких телефонних номерів. Їй-бо, якийсь сексуальний маніяк! Цього мені ще бракувало! Тоді знайдеться сотня чоловік, у яких буде причина…»

— … Зрештою він запросив мене до себе додому. Я знаю, що ви зараз про мене думаєте, пане комісаре, але я все-таки повинна колись про це розповісти. Я скажу вам правду, всю правду, але тільки за умови, що мій чоловік ні про що не дізнається. Ви ж обіцяли, що він ні в якому разі ні про що не дізнається. Я не хочу, щоб через це мій шлюб… Я цілком покладаюся на вас, пане комісаре, на ваше вміння мовчати…

Тоні легенько торкнувся її руки, співчутливо опустив очі й так трохи заспокоїв її. Потім він знову взявся до качки по-пекінському й, бачачи, що пані Шівас їсти вже