Читати книгу - "На Місяці"

— Клейтух полетів разом із кулею і навряд чи від неї відстане, бо тільки атмосфера заважає йому на Землі встигати за оливом; а тут і пух падає та летить угору однаково швидко, як і камінь.

— Ти візьми пушинку з подушки, а я візьму чавунну кульку. Кидати пух і влучати в ціль навіть на далекому віддаленні, буде так зручно, як і кидати кульку. Я можу за такої малої, ваги. кинути кульку метрів на чотириста. На таке саме віддалення ти зможеш кинути й пушинку. Правда, ти нікого не вб’єш нею, навіть не відчуєш, що кидаєш щось. Киньмо наші метальні знаряддя що є сили — вони в нас не дуже різняться — і в одну ціль, он у той червоний граніт…

Ми бачимо, як пушинка трохи випередила чавунну кульку, наче її захопив сильний вихор…

— Але що це? Від того часу, як ми стрельнули, минуло три хвилини, а кулі ще нема, — сказав я.

— Почекай дві хвилини, і вона напевне повернеться, — відповів фізик.

Справді, приблизно через цей термін ми відчуваємо легенький струс ґрунту й бачимо клейтух, що підстрибує недалеко від нас.

— Де ж куля? Адже не жмутик клоччя породив струс? — здивувався я.

— Мабуть від удару куля нагрілась дуже й розтопилася, а дрібні бризки розлетілися на всі боки. Пошукавши навколо, ми й справді знайшли кілька дрібненьких дробинок, що були, очевидячки, частинами зниклої кулі.

— Як довго летіла куля! На яку ж височину вона повинна піднятися? — спитав я.

— Та кілометрів на 80. Вона піднялася так високо, бо мало важить, а також тому, що тут немає повітряного опору.

Стомилися розум і тіло і вимагають відпочинку. Місяць — місяцем, а непомірні стрибки таки даються в знаки. Через довгочасність льоту ми не завжди падали на ноги й забивалися. За 4–6 секунд польоту можна було не тільки роздивитись околиці з чималої височини, а й ворушити руками та ногами; проте, самовільно перекидатися в просторі ми не могли. Згодом ми навчилися робити одночасно рухи поступні й кружні. Тоді ми переверталися в просторі разів три. Цікаво спробувати цей рух, цікаво й дивитися на нього з боку. Я довго спостерігав рухи мого фізика, що робив без підпори, без ґрунту під ногами багато всяких спроб. Щоб їх списати, — потрібна ціла книга.

Проспали годин вісім.

Потеплішало. Сонце піднялось вище й гріло навіть менше, захоплюючи меншу поверхню, але ґрунт нагрівся й уже не обдавав холодом; загалом і ґрунт, і сонце гріли, навіть припікали. © http://kompas.co.ua

Проте, час було подумати про якісь запобіжні заходи від спеки, бо ставало ясно, що ми спечемся ще до того, як настане південь.

Як же бути?

Ми мали різні пляни.

— Кілька день можна прожити в льоху, але не можна ручитися, що «ввечері», тобто годин через 250, спека не дійде і туди, бо льох не дуже глибокий. Крім того, нам стане нудно, бо там незручно. Хоч правда, нудьгувати краще, ніж пектися.

— А чи не краще вибрати глибоку ущелину? Заберемось туди й перебудемо в приємному холодку кінець довгого дня та частину ночі.

— Це далеко веселіше й поетичніше. А то — льох…

Зажене ж людину потреба і в таке місце!..

Отож, ущелина. Що дужче пектиме сонце, то нижче ми спускатимемося. А втім, буде й кількох метрів глибини.

Візьмемо парасольки, їстивного в закубрених скриньках та бочках; на плечі накинемо кожухи, які нам згодяться і за великого тепла і за великого холоду; до того вони тут не мулятимуть плечей.

Минуло ще кілька годин, підчас яких ми встигли попоїсти, відпочити, побалакати ще про гімнастику на Місяці й про те, які чудеса могли б тут виробляти земні акробати.

Баритися далі не можна було: спека стояла, як у пеклі; принаймні, надворі, у місцях освітлених, кам’яний ґрунт став такий гарячий, що довелося підв’язати під чоботи товстенькі дерев’яні дощечки.

Хапаючись, ми впускали скляний та глиняний посуд, але він не розбивався, така мала була вага його.

Ледве не забув сказати про долю нашої коняки, занесеної сюди разом з нами. Ця нещасна тварина якось вирвалась, коли ми хотіли запрягти її у віз, і спочатку побігла як вітер, перевертаючись та забиваючись, а потім, не зваживши сили інерції, вона не встигла оббігти кам’яної брили на шляху й розбилася об неї на дрізки. М’ясо й кров спочатку замерзли, а потім висохли. До речі, про мухи. Вони не могли літати, а тільки скакали принаймні сантиметрів на 30…

От і ущелина з майже сторчовими стінами.

Отож, узявши з собою все потрібне, з величезним тягарем на плечах (це нас чимало тішило, бо все видавало порожнім і тонким, що б ми не несли) і позачинявши двері, вікна та віконниці хати, щоб вона менше нагрівалася та не попсувалася від високої температури, ми рушили шукати відповідної ущелини, або печери.

Під час шукання нас вражали різкі зміни температури: місця, давно освітлені сонцем, обдавали нас спекою, як із печі: ми поспішали їх швидше перейти й відпочивали десь у холодку під великим каменем або скелею, — і до того замерзали, що колиб забаритись, то в пригоді нам стали б і кожухи. Але й ці місця не надійні: сонце повинно перейти на інший бік й освітити місця, де були тінь та холод. Ми це знали, тому шукали ущелини, де сонце хоч і світитиме, але не надовго й не встигне нагріти каміння.

Ось і ущелина з майже сторчовими стінами. Видно лише початок стін. Вона чорна й здається безоднею. Ми обминули провалля й знайшли туди положистий узвіз, що йшов, очевидно, далеко. Кілька кроків ступаємо без пригод, але