Читати книгу - "Ходіння по муках"

публіциста, члена Державної комісії по розслідуванню злочинів гітлерівців прислухалась вся країна. Високим патріотичним пафосом позначені всі його твори, написані у ці суворі роки випробування духовних сил народу, — публіцистичні статті, зібрані у книгу «Батьківщина», «Оповідання Івана Сударєва», дилогія п’єс «Іван Грозний», «Петро Перший», над завершенням якої він працював до останніх своїх днів. У шеренгу книг, що воювали проти фашистської чуми, вступив і роман «Хмурний ранок», вступив великими тиражами ленінградського, горьковського, ташкентського видань (1941–1942). У 1943 році трилогія «Ходіння по муках» після остаточних авторських правок одержала стрункість однієї книги і вийшла у Москві окремим виданням. З того часу вона перекладалась на багато мов, дістала світове визнання; перекладалась та видавалась і у нас на Україні (1951, 1955).

Олексій Толстой не дожив до дня Перемоги, на високому піднесенні його життя урвалося 23 лютого 1945 року. У книзі народного життя він відкрив і силою великого таланту втілив у художні образи повчальні і яскраві сторінки, тому його твори назавжди залишаться з народом.

Андрій КУЛІНИЧ

КНИГА ПЕРША
СЕСТРИ

О Руськая земле!..

«Слово о полку Ігоревім»

І

Сторонній спостерігач з якого-небудь зарослого липами глухого провулка, потрапляючи в Петербург, у хвилини уважності зазнавав складного почуття розумового збудження і душевної пригніченості.

Блукаючи рівними й туманними вулицями, повз насуплені будинки з темними вікнами, з сонними двірниками коло воріт, дивлячись довго на повноводий і хмурий простір Неви, на голубуваті лінії мостів із засвіченими ще до смерку ліхтарями, з колонадами незатишних і сумовитих палаців, з неросійською, стрімкою висотою Петропавловського собору, з мізерними човниками, що сновигають по темній воді, з численними барками сирих дров вздовж гранітних набережних, заглядаючи в обличчя прохожих — стурбовані й бліді, з очима, як міська каламуть, — бачачи й уважаючи на все це, сторонній спостерігач — благонамірений — втягав голову глибше в комір, а неблагонамірений починав думати, що добре було б ударити з усієї сили, розбити в дрізки оці застиглі чари.

Ще за часів Петра Першого дячок з Троїцької церкви, яка й тепер стоїть коло Троїцького мосту, сходячи з дзвіниці, в темряві, побачив потвору — кощаву жінку і простоволосу, — дуже злякався і потім кричав у шинку: «Петербургові, — мовляв, — бути пусткою», — за що був схоплений, катований у Таємній канцелярії і битий канчуком нещадно.

З того часу, мабуть, і почали думати, що з Петербургом щось не гаразд. То бачив хтось на власні очі, як вулицею на Васильєвському острові їхав візником чорт. То опівночі, в бурю і високу воду, зірвався з гранітної скелі і скакав по камінню мідний імператор. То до таємного радника, що проїжджав каретою, липнув до шибки й чіплявся мрець — мертвий чиновник. Багато таких небилиць ходило по місту.

І зовсім ще недавно поет, Олексій Олексійович Безсонов, проїжджаючи вночі лихачем, по дорозі на острови, горбатий місток, побачив крізь розірвані хмари в безодні неба зірку і, дивлячись на неї крізь сльози, подумав, що візник, і разки ліхтарів, і весь Петербург, що спав за його спиною, — лише видиво, примара, яка виникла в його голові, затуманеній вином, коханням і нудьгою.

Як сон, минули два століття: Петербург, що стоїть край землі, в болотах і глушині, марив безмежною славою і владою; маячними видіннями проминали двірцеві перевороти, вбивства імператорів, тріумфи і криваві страти; кволі жінки брали на себе напівбожественну владу; з гарячих і зім’ятих постелей вирішувалась доля народів; приходили кремезні хлопці, рослі й дужі, з чорними від землі руками, і сміливо піднімались до трону, щоб поділити владу, ложе і візантійську розкіш.

З жахом озиралися сусіди на ці шалені вибухи фантазії. З смутком і острахом дослухалися руські люди до марення столиці. Країна годувала і ніколи не могла вдосталь нагодувати кров’ю своєю петербурзькі привиди.

Петербург жив бурхливо-холодним, пересиченим, опівнічним життям. Фосфоричні літні ночі, божевільні й хтиві, і безсонні ночі взимку, зелені столи і шурхіт золота, музика, пари, що крутились за вікнами, шалені тройки, цигани, дуелі на світанку, в свисті крижаного вітру і пронизливому завиванні флейт — парад військам перед жахаючим поглядом візантійських очей імператора. Так жило місто.

За останнє десятиріччя з неймовірною швидкістю створювались грандіозні підприємства. Виникали, наче з повітря, мільйонні багатства. З кришталю й цементу будувалися банки, мюзик-холи, скетинги, розкішні шинки, де люди забивали собі памороки музикою, відображенням дзеркал, напівголими жінками, світлом, шампанським. Спішно відкривались картярські клуби, будинки побачень, театри, кінематографи, луна-парки. Інженери і капіталісти працювали над проектом побудови нової, нечуваної ще розкоші столиці, неподалік від Петербурга, на безлюдному острові.

В місті була епідемія самовбивств. Зали суду переповнені були юрбами істеричних жінок, які жадібно вислухували криваві і збуджуючі процеси. Все було досяжне — розкіш і жінки. Розпуста проникала всюди, нею був, як заразою, уражений царський палац.

І в палац, до імператорського трону, дійшов і, глумлячись та знущаючись, став ганьбити Росію неграмотний мужик з божевільними очима і могутньою чоловічою силою.

Петербург, як кожне місто, жив єдиним життям, напруженим і заклопотаним. Центральна сила керувала цим рухом, але вона не була поєднана з тим, що можна було назвати духом міста: центральна сила прагнула створити порядок, спокій і доцільність, дух міста прагнув зруйнувати цю силу. Дух руйнування був у всьому, насичував смертельною отрутою і грандіозні біржові махінації знаменитого Сашки Сакельмана, і похмуру злість робітника на сталеливарному заводі, і вивихнуті мрії модної поетеси, що сидить о п’ятій годині ранку в артистичному підвалі «Червоні бубонці», — і навіть ті, кому треба було боротися з цим руйнуванням, самі того не розуміючи, робили все, щоб посилити його і загострити.

То був час, коли любов, почуття добрі й