Читати книгу - "Ходіння по муках"

Ще у період написання «Сестер» Толстого цікавило питання про «розум або безглуздя історії», про співвідношення стихійних і цілеспрямованих сил у революції. Тоді він недооцінював класову самосвідомість пролетаріату, керівну роль партії і перебільшував роль стихії. У наступних романах трилогії ця проблема стає однією з центральних і художньо переконливо розв’язується у відповідності з досвідом революції. Автор «Вісімнадцятого року» і «Хмурного ранку» змалював немало вражаючих картин вибухів стихії, розгулу анархії, таких, наприклад, як сцени у штабі головкома Сорокіна, перестрілка у ростовському кінотеатрі, галасливі мітинги у червоних полках, махновщина і т. ін. Та буйній і примхливій стихії, що так захоплювала багатьох літераторів 20-х років, — згадаймо «Вітер» Б. Лавреньова, «Повольників» О. Яковлєва, «Ватагу» В. Шишкова, «Річки вогняні» і «Росію, кров’ю вмитую» А. Весьолого, — О. Толстой протиставляє героїку свідомого революційного подвигу і обов’язку, показує, як могутні стихійні процеси Комуністична партія дисциплінувала, спрямовувала. Запам’ятовуються створені тут образи більшовиків Рубльова, Гимзи, Гори, Чугая. За допомогою першого з них Іван Телєгін знаходить вірну путь, стає у Червоній Армії одним з тих, хто здійснює волю партії. Комуністи допомагають і Рощину зробити остаточний вибір, порвати з білогвардійцями і перейти на бік Радянської влади.

У романі «Вісімнадцятий рік» Толстой робить спробу створити образ вождя революції В. І. Леніна. Це була одна з перших вдалих спроб у нашій художній Ленініані. Образ дається не безпосередньо від автора, а через сприйняття молодшої з сестер Булавіних. Даша слухає промову Леніна на заводському мітингу. Вона прийшла сюди з ідейною плутаниною в голові, вона жадібно тягнеться до правди. Вперше слухає вона цю людину і зразу ж відчуває на собі благотворну силу логіки її думок, чарівність її простоти, бачить її вплив на людей. Письменник навіть не називає імені оратора, але так виразно передає характерні його портретні риси, мову, жести, що ми бачимо живого Леніна.

Своєрідним відгалуженням від трилогії стала повість О. Толстого «Хліб» (1937), що була задумана як доповнення до «Вісімнадцятого року» і перехідний місток до завершальної частини епопеї. Письменник розгорнуто зображав тут події 1918 року, коротко змальовані вже у трилогії, — відступ червоних частин на чолі з К. Ворошиловим із Донбасу до Волги і оборону Царицина. Історичні матеріали, надані письменникові редколегією «Історії громадянської війни», були підібрані не зовсім об’єктивно, мали у своїй основі хибну концепцію і дуже зв’язували творчу уяву художника. Тож не дивно, що повість у тій своїй частині, де вона була перенасичена фактичними відомостями, де творча фантазія змушена була відступити перед вимогами строгої документальності, мала вигляд белетризованої ілюстрації до відповідного розділу «Історії громадянської війни». І лише там, де з’являлись викликані творчою уявою автора живі характери — Іван Гора, Горпина Чебрець, Карасьова, — твір звільнявся від схематизму і сухості, піднімався до рівня кращих речей О. Толстого.

Велика перерва між другою і завершальною частинами трилогії була заповнена різноманітною творчою працею, головним чином працею над історичним романом «Петро Перший» (ч. І — 1929, ч. II — 1934).

«Я не шкодую, — говорив О. Толстой, — що між другою і третьою частиною була така довга перерва, тому що за цей час сам, у своєму житті, в своєму ставленні до життя, до дійсності, до нашої боротьби, почав ставитися значно зріліше, значно поглибленіше»[8].

Переконавшись на повісті «Хліб», що надмірно ретельне слідування документальному матеріалу засушує художній твір, автор «Хмурного ранку» прагне надати максимальний простір творчій фантазії, свободу дії для живих образів. На відміну від «Вісімнадцятого року», де особисту долю героїв трохи заступала велика кількість подій, публіцистичних описів становища на фронтах і т. ін., Толстой у останній частині трилогії свідомо обмежує зображення громадянської війни майже виключно показом боїв у районі Царицина і півдня України. Основна «корисна площа» книги віддається героям, бо революцію робили люди і треба було показати революцію зсередини.

Складні перипетії шляхів Телєгіна, Рощина, Даші і Каті у взаємодії з історичними подіями дають сюжетну канву роману. Раніше за інших героїв завершує ходіння по муках Іван Телєгін, бо ближче за інших стояв до народу, своєчасно прислухався до порад комуністів. Зустрівшись з Дашею на фронті, він допомагає коханій здобути велике щастя в служінні революційному народу. Серед простих людей полку вона знаходить щирих і вірних друзів, з незнаним до цього запалом віддається роботі медсестри, організатора самодіяльності, лекцій для бійців. У ніжній і тендітній дівчині, що була, як свічка на вітрі, революція відкрила велику силу духу, щедру обдарованість. А разом з нею прилучаються до мистецтва, до світла знань і ті прості люди з низів, яких «революція наверх витягнула», такі як Онися.

Найбільш трудним було ходіння по муках Вадима Рощина. Так задуманий був образ, таким він складався ще у «Сестрах». Побувавши у Добровольчій армії і розчарувавшись у білогвардійському русі, він, шукаючи Катю, попадає до махновців, з огидою спостерігає розгул стихії бандитизму; зрештою, матрос Чугай, представник Червоної Армії, допомагає йому стати на шлях духовного відродження. Зрозумівши свої ідейні хиби і свою вину перед народом, Рощин ревно служить революції.

Художньо переконливо проводиться у трилогії ідея: чесні люди, справжні патріоти неминуче повинні прийти до усвідомлення правди соціалістичної революції, до служіння їй. З думою про батьківщину, про народ, своє місце в житті йшли Телєгін, Рощин, Даша і Катя трудними шляхами. І ось вони збираються у Москві, на з’їзді Рад, слухають доповідь про електрифікацію країни.

«Ти розумієш, — говорить Рощин Каті, — якого смислу набувають усі наші зусилля, пролита кров, усі безвісні й мовчазні муки… Світ буде нами перебудовуватися для добра… І це — на моїй батьківщині, і це — Росія…»

Останню сторінку «Хмурного ранку» О. Толстой дописав 22 червня 1941 року, а Державну премію за трилогію вніс у фонд оборони, на будівництво бойового танка. Серед наших письменників років війни, яких він називав «мулярами фортеці невидимої, фортеці душі народної», йому належало найпочесніше місце як одному з найбільш талановитих і невтомних. До його голосу письменника-трибуна, полум’яного