Читати книгу - "Жовте коло"

роками, а іноді й десятиліттями не займались шпигунською та диверсійною діяльністю. Розкриття «консервів» відбувалось в якийсь важливий політичний момент, що причинявся до серйозних внутрішніх змін, або перед військовою кризою. Керівники СС, військової розвідки, партійні діячі гітлерівської держави задовго до катастрофи почали готувати собі тили, які в майбутньому могли б забезпечити відродження рейху. Одним із важливих інструментів у цьому відродженні були «консерви». ">[5].

— Про «консерви»?

— Саме так.

— Ви вирішили використати їх?

— Поки що ні. Але подумай сам: «консерви» не можуть зберігатися вічно, хоча свого часу для цієї мети ми відбирали тільки молодих хлопців. Якщо пакети із списками потраплять у чужі руки, їх розкриють без нас. На щастя, в Грюнзее зберігається лише частина нашого запасу.

— А чи не краще було б передати «консерви» законному уряду республіки?

— Риск ми зведемо до мінімуму. Із Австрії тебе супроводжуватиме надійна, рішуча людина. Вона подбає про твою безпеку.

Зейдліц не все сказав Клінгену, дотримуючись давнього правила: його люди повинні знати рівно стільки, скільки вимагає певна справа. Він назвав Клаусу ім'я того, хто передасть йому списки, і перейшов до наступного не менш важливого доручення. У Франції Клінген повинен був зустрітися з якимсь Клодом Бремоном, а в Італії — з полковником Фачіно Кане. Це були активні прихильники створення європейської націоналістичної унії, «лицарі жовтого кола», як самі вони себе називали.

— Мені не вельми подобається, що з тобою їде Маргарет. Ти добре її знаєш? — поцікавився Зейдліц.

— Вона працює у мене три роки. Ніколи нічого підозрілого я не помічав за нею.

— І все-таки Маргарет мені не подобається.

— Я, звичайно, можу не брати її з собою. Але це б дуже ускладнило мою поїздку: вона знає французьку, італійську… Ні, не думаю, — після деякого вагання додав Клінген. — Мені навіть здається, що Маргарет ставиться до мене… ну, щоб не хизуватися, трішечки тепліше, аніж належало б секретарці до свого патрона.

— Будь обережнішим з нею.

— Ах, Бруно, ви бачите в людях тільки погане.

— І майже ніколи не помиляюся, — пробурчав Зейдліц.

— Я можу не брати її, звичайно.

— Та ні, будь ласка, бери. Якщо вона дійсно приставлена стежити за тобою, то принаймні буде поряд з тобою, на очах, і після того, коли я тебе попередив, ти будеш особливо обережним із нею. Якщо ж ми усунемо її від поїздки, за тобою ув'яжеться хтось інший, кого ми не підозрюєм.

— Вона не повинна знати про розмови з людьми, з якими ви порадили мені зустрітися у Франції та Італії? — запитав Клінген.

— Таємниць із цього не роби. Нехай вона гадає, що встановлення контактів з націоналістичними організаціями — головна мета твоєї поїздки.

— Що я мушу з'ясувати під час цих зустрічей?

— Можу тобі зізнатися, Клаус, що мене дуже цікавлять їхні організації… На перший погляд, вони викликають довіру, але мені треба зрозуміти їх до кінця, а для початку хоча б побачити очима такої тверезої людини, як ти… Яку силу вони мають тут, у республіці, я знаю, але мені необхідно знати, яку силу вони мають у загальноєвропейському масштабі.

— Гаразд, Бруно. Я це зроблю. Мені самому цікаво поговорити з ними.

Зейдліц помовчав, роздумуючи над чимось, а потім рішуче запитав:

— Тобі говорить про щось ім'я Пітер Гарвей?

— А чим він займається?

— Тільки тим, що він із Сі-Ай-Сі[6]… Зовсім недавно я зустрів його на вулиці. Він стояв біля афішної тумби і там же зупинилась Маргарет Еллінг…

— Можливо, це випадковий збіг обставин?

— Можливо.

* * *

Розмова з Зейдліцом перекреслила всі плани Клінгена. Ще кілька годин тому він вважав, що все вже позаду: подвійне життя, яке він вів стільки років, небезпека, риск…

Останнім часом він думав про те, що йому лишилось тільки непомітно зникнути. Він не міг сісти на поїзд і просто виїхати. Його зникнення буде супроводжувати така ж легенда, як і тоді, коли він з'явився у фашистській Німеччині, і він працював над створенням цієї легенди. Понад чверть століття прожив за кордоном. За цей час змінились його звички, смаки, манери.

Але варто було Клаусу під маркою туриста побувати в Росії, як туга за Батьківщиною з новою силою охопила його. Йому було вже за п'ятдесят, і решту своїх днів він хотів прожити вдома, в Росії, на рідній землі. Хіба це не було б справедливо, коли б війна, яка закінчилась для всіх ще в сорок п'ятому році, закінчилася б нарешті і для нього… Він тепер постійно думав про своє повернення, і образ далекої Батьківщини невідступно переслідував його.

Сон, який приснився йому напередодні, був такий явний, реальний, що він навіть фізично відчув подих теплого степового вітру з запахом полину. Коли прокинувся, десь хвилину не міг зрозуміти, де він і що з ним. Низьке тьмяне небо зазирало в вікно. На стінах вигравали відблиски реклам, що згасали і спалахували знову.

Це був Кельн. Між ним і його країною лежали декілька держав з їхніми кордонами, і дні чекання, які ставали нестерпно довгими. Але все ж таки день минав за днем і кінець наближався. Здавалося, ніщо же не могло встати на шляху, віддалити повернення на Батьківщину. І раптом пропозиція Зейдліца! Звичайно, від неї можна відмовитись, зв’язатися з Центром, попросити, нехай цим займеться хтось інший. Але як тільки Зейдліц нагадав про «консерви», він зрозумів, що зробити це може тільки він. Клінген давно вже став своїм серед людей Зейдліца. А скільки років пішло на те, щоб стати своїм? Тепер він має пожати те, що посіяв, узяти те, до чого готувався довгі роки. Він розумів, що операція буде нелегка, що отримати списки і переправити їх у надійні