Читати книгу - "Дух животворить… Читаємо Сковороду"

Друге: Сковорода — стовп церкви, проповідник «рабського аскетизму», «семінарської мертвечини», він — «мертвий адепт мертвої схоластичної літери». Даремно хтось там, хоч би й шановний професор Костомаров, тлумачить про його популярність і навіть народність. «Немає нічого особливого в тому, що пісні Сковороди перейшли до сліпців. Сковороду відзначає величезна симпатія до монастирських насельників: поміж ними він складав свої неоковирні вірші; ченці підхоплювали ці велемудрі канти й співали їх; сліпці-злидарі… перейняли їх безпосередньо від ченців — ось вам і джерело народності пісень Сковороди»[38].

Костомарову, правдивому знавцеві питання, як ми побачимо, не завдавало жодного клопоту спростувати «арґументи» рецензента — напівзнайки й псевдо-радикала. Але — слово було сказано… Видавці «Русского слова», либонь, виходили з того, що, даючи слово Крестовському, вони знову потверджують послідовність лінії часопису як видання, котре виступає проти реакційних, охоронних сил і тенденцій. Можна тільки подивляти з того, що в них не викликав бридливості непристойний тон, розхристано-бульварна манера, в яких написано виступи Крестовського. Тимчасом уся діяльність цього літератора наочно продемонструвала, що відзначені особливості були типовими ознаками його стилю. Навіть редактор зібрання творів Вс. Крестовського такий собі Ю. Єлєц, котрий сам себе невихитрувано рекомендує як «колишній командир ескадрону в лейб-ґвардії Гродненському гусарському полку», змушений визнати, хоча, річ ясна, із застереженнями, наявність у «Петербурзьких нетрищах» таких ефектів, які надають романові «дещо бульварного характеру»[39]. А гусарське ж вухо до всього, далебі, звикле, та й мова тут про кращий твір Крестовського!..

Отже, невігластво, помножене на безсоромну язикатість, дешева гра в демократизм і антиклерікалізм, машкара радикала — на цьому вповні можна було б покінчити з Крестовським і його горе-рецензією. Якби не одна обставина, яка дозволяє зазирнути під вищезгадану машкару, пролити додаткове світло на проблему.

В творах Вс. Крестовського ми зустрінемо ім’я Сковороди ще раз, тепер у романі «Дві сили», що являє собою другу частину дилогії «Кривавий пуф» (перша частина — «Панурґова отара»). Дилогія Крестовського — характерний «антинігілістичний» твір з елементами політичного фейлетону, написаний згідно з рецептами авантурно-бульварної белетристики низького ґатунку. Суть авторова задуму, коротко сказавши, полягає в тому, щоб зобразити російських лібералів, демократів і всіх, хто так чи інакше опонує самодержавному устрою, у вигляді сліпого знаряддя («панурґової отари») в руках ворожих Росії сил, а саме — польського націоналізму, українського сепаратизму, вітчизняного та міжнародного єврейства.

За сюжетом один із героїв роману, чесний російський дворянин Хвалинцев, якого брехнею та силою любовних чар втягнуто в темні справи змовників, опиняється у Варшаві, де виходить на зв’язок з якимось поручником Паляницею, котрий очолює варшавський відділ «Землі й волі». З чим він стикається під час першої ж зустрічі? (Тут цитування «мовою» ориґіналу просто-таки доконечне. — Ю. Б.). «Оставшись один, Хвалынцев принялся разглядывать комнату. На стене висели портреты Шевченки и философа Сковороды…» Хвалинцев «не преминул обратить внимание» на розкидані кругом книжки. «То были „Кобзарь“ Шевченка, либретто „Наталки Полтавки“, „Москаля-чаривника“, да два или три разрозненные нумера „Основы“». На запитання гостя, чи він малорос, Паляниця відповідає в стилі «хохлацьких» анекдотів: «—Я? Эге! С-пит самого Пирятина, — похвалился поручик, заговорив вдруг малороссийским жаргоном. — Батьки уси пильтавськи та черныговськи!.. А ось мои боги! — указал он на портреты Сковороды и Шевченка»[40].

Отакої! Зовсім недавно Сковороду оголошувалося ворогом волі, консерватором, клерикалом, а тут він — прапор, «бог» бунтівників, революціонерів, руйнівників імперії. В якому випадкові з двох Крестовський пише те, що справді думає?

Розберімося. Перша книжка «антинігілістичної» трилогії Крестовського побачила світ 1869-го, через кілька років після появи (1861) його рецензії на Сковороду, полеміки з Костомаровим. Між ними були надруковані «Петербурзькі нетрища» (1864–1867 pp.), де крізь густе нашарування бульварщини вже прозирали зародки тих ідей, які невдовзі дадуть міцні пагони в «Кривавому пуфі», а згодом — пишне цвітіння в трилогії з романів «Темрява єгипетська», «Тамара Бендавид», «Ваал, який торжествує». «Нетрища» ж, як свідчить відомий нам редактор-гусар Ю. Єлєць, автор писав доволі довго, з кінця 50-х. Інакше сказавши, виступаючи на шпальтах «Русского слова» (1861), Крестовський у той самий час працював над закладанням підґрунтя своїх основних, «антинігілістичних» творів. Шляхетний гнів проти «реакціонера» Сковороди, виявляється, приховував імперську бундючність, шовіністичну неґацію по відношенню до «інородців», великодержавницькі марення, під машкарою захисника свободи ховався майбутній редактор офіціозного «Варшавского дневника» — керованої з Петербурґа «газети Польського краю».

М. Костомарову нічого подібного, зрозуміла річ, відомо не було. Він веде полеміку з недоуком-студентом винятково заради пошуку істини, з позицій об’єктивності.

Передовсім він показує безпідставність твердження Крестовського про те, що Сковорода начебто «особливо не полюбляв воли». «Рецензент, — коментує Костомаров слова Сковороди з 28-ї пісні „Саду божественних пісень“ про „злу волю“, — уявив собі, що Сковорода переслідував інтелектуальну та громадянську свободу, тоді як Сковорода говорить про злу волю, тобто про погані й злочинні нахили. Ось тут рецензент і вскочив у клопіт! Григорій Савич Сковорода був поборником свободи в сфері релігійній, моральній, громадянській, потерпав за це і, нездатний лагодити з деспотизмом довкілля, прирік себе на мандрівне життя. Святенництво, низькосхиляння, пригнічення слабких, лінощі панства постійно знаходили в ньому сміливого викривателя»[41]. Звернімо увагу, що на потвердження своєї думки Костомаров посилається не тільки на «народні розповіді» про українського філософа, які «переходили з вуст у вуста, від покоління до покоління», тобто на чинник міфологічний, але й на реальний сковородинівський текст — пісню «Всякому місту звичай, права».

Рішуче відкидає М. Костомаров також безпідставну спробу (до неї неодноразово вдавалися, до речі, й раніше, і згодом представники якраз того самого табору, що проти нього буцімто виступав Крестовський) — витлумачити життя і творчість Сковороди в клерикальному дусі. «Маю честь довести до відома вашого, — зауважує Костомаров, — що Сковорода не любив ченців; про нього збереглися усні розповіді, як він втікав раптово з того дому, де з’являлися вони, і письмове свідоцтво про різку відповідь його на запрошення — поступити в чернецтво, щоб стати стовпом церкви, і його звинуватили в єресі»