read-books.club » Сучасна проза » Червона лінія U2 📚 - Українською

Читати книгу - "Червона лінія U2"

127
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Червона лінія U2" автора Наталія Володимирівна Сняданко. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 6 7 8 ... 11
Перейти на сторінку:
хочеться, і йти на компроміси. Це такі світлі стосунки, про які я мріяла все життя. Два дні на тиждень я проводжу з онукою, і це мої найщасливіші дні. У мене окрема квартира, старенькі «Жигулі», які я вмію сама відремонтувати. І знаєш, мені для щастя більше нічого не потрібно.

Мені дуже подобається слухати це все і розуміти, що старіння зовсім не обов’язково мусить складатися з одних лише втрат, розчарувань і болячок. Можна подивитися на все це з іншої точки зору і влаштувати своє життя так, щоб розповідати про нього так само замріяно й усміхнено, як це робить Анна. Перед тим, як ми виходимо з Інтернет-кав’ярні, вона ще показує мені на карті свою вулицю і навіть район у Москві. Ясна річ, карта Москви в Інтернеті значно детальніша, ніж карта Сибіру.

Наше турецько-слов’янське братство відразу ж формується у нерозлучне товариство і вирізняється на фоні інших перекладачів німецької літератури – з Парижа, Будапешта, Нью-Йорка, Квебека і ще десятка світових столиць. Наші стосунки з ними, як і їхні стосунки з усіма рештою, прохолодно-ввічливі, тактовно-ділові, і хоча в кінці семінару ми активно обінюємося візитками й адресами, запрошуючи одне одного в гості, я розумію, що насправді могла б наважитися поїхати в гості лише до Зехри, Інґи, Яніни та Анни, і ми знову сиділи б ночами і згадували про те, який кльовий Берлін, хоча за ті кілька днів, які ми проводимо тут, нам зовсім не до Берліна, ми постійно сперечаємося на якісь глобально-ментальні теми, ховаючи за цими суперечками не лише свою східноєвропейську гарячковість і схильність усе узагальнювати та шукати крайнього, а й свою образу на те, що перетин кордонів і далі є для нас надзавданням і ми змушені почувати себе туристами-першачками, які ніде не бувають і поводяться, як бідні родичі із села, захоплено розглядаючи туристичні приваби. Образу на те, що нам бракує цієї західноєвропейської меланхолійності, естетства, стриманості, пересиченості, вміння наклеєно посміхатися, вести small talk і невміння заощаджувати гроші на дрібних приємностях.

Ми розуміємо, що у цьому всьому є і наша перевага, наше вміння отримувати радість від дуже простих і давно непомітних для тутешніх мешканців речей. Від того, що життя навіть у будні може складатися не з самої лише роботи і вечорами не всі сідають перед телевізорами, а заповнюють кнайпи і лавки на вулицях, п’ють пиво і спілкуються, а біля їхніх ніг лежать пси, і діти бавляться у пісочниці навпроти, а немовлята сплять у візочках біля столиків. Від того, що можна випадково побачити оголошення про курси сальси на одному з катерів, які курсують по Шпреє, і спонтанно зголоситися на такий урок при світлі вечірніх ліхтарів. Від того, що життя тут не завмирає всю ніч і навіть о четвертій ранку в метро багато людей, одні повертаються з вечірок, інші їдуть на роботу. Від того, що різниця між буднями і вихідними на вулицях практично не відчувається ні за штивністю святкових убрань і родинних прогулянок центральними вулицями після відвідин храму, ні за більшою кількістю п’яних пролетаріїв у метро. Відчувається це хіба що у поїздах, де на вихідні діють спеціальні знижки, і натовпи туристів різного віку з наплічниками та велосипедами дисципліновано вишиковуються поблизу виходу на кожній із зупинок і б’ють рекорди за кількістю здатних вистрибнути на платформу протягом лічених хвилин стояння потяга разом з велосипедами, багажем, дітьми і псами.

Ми не втомлюємося радіти від простого розглядання зворушливих крихітних крамничок, у яких продумано розташована кожна деталь, усі ці залізні пуделка з довоєнними написами, патефони і грамофони, старі дерев’яні вікна, які ніхто не спішить міняти на пластикові склопакети, масивні портьєри, цілі магазини, у яких можна вибрати собі стильні портьєри, ця увага до декорацій, до нюансів освітлення, свіжі квіти на столах у кнайпах, свічки і підсвічники, гамірне середмістя, від якого можна заникатися у порожній кав’ярні і посидіти в напівмороці під неголосну музику. Це вміння створювати оази спокою посеред ділової денної метушні, вміння релаксувати навіть протягом трьох хвилин переїзду від однієї станції метро до іншої, вміння ощадливо витрачати сили на необхідні речі і вигадувати собі приємності – такі, що їх справді хочеться, а не ті, які можеш собі дозволити, вміння цікаво відпочивати, вміння орієнтуватися у надмірі пропозицій культурного життя, вміння не перейматися тим, що чогось не знаєш чи не вмієш. Нам же вдається комплексувати навіть через те, що чогось не знають про нас, бо, по-іншому, про що тоді всі ці наші слов’янсько-турецькі вечірні монологи. Коли ми не комплексуємо, ми ображаємося, шукаємо крайніх, і вся ця метушня заміняє нам звичку релаксувати у транспорті, так ніби ми просто боїмося, що занадто швидко звикнемо до всіх цих приємностей і тоді у нас уже не викликатиме такого захоплення друга лінія метро, яка їде зі східного району Панко через Александерплятц аж на захід, до самого стадіону, на якому Гітлер проводив сумнозвісні Олімпійські ігри. Є у цій лінії, яка на плані позначена символічним червоним кольором, щось магічне, я давно це підозрювала, а потім з’ясувалося, що захоплює вона не лише мене, таке саме враження склалося і в Яніни з Інґою. Але Анні так не здається, бо коли вона вперше їхала у цьому метро до готелю, то побачила крізь шибу в сусідній вагон, як у якогось п’яного, що заснув на сидінні, злодій зняв ланцюжок, і ніхто не зреагував на це, злодій вистрибнув на наступній зупинці і побіг, а в Анни залишилося дуже неприємне перше враження від моєї улюбленої лінії метро.

Але одного разу ми з Анною, Зехрою, Яніною та Інґою таки виходимо на прогулянку Берліном усі разом. Нам трохи соромно за свій маршрут – недільний променад по Фрідріхштрассе, вздовж лінії колишнього муру до Райхстагу, а потім кудись у бік Паризької площі. Складно уявити собі щось більш туристичне у найгірших сенсах цього слова, і ми несміливо зазираємо в очі нечисленним перехожим, які трапляються нам на шляху, ніби шукаємо в їхніх розгублених, захоплених чи байдужих поглядах позбавлення від власних сумнівів. Я не знаю, що гірше – те, що ми, попри одностайну зневагу до поверхової туристики, обираємо саме такий маршрут, хоча могли б обрати сотні інших, які більше втішили б наш снобізм, чи те, що ми соромимося самі себе і не наважуємося відкинути цю недоречну зверхність. Ми боїмося виглядати туристами, боїмося виказати власну неосвіченість та непосвяченість у деталі місцевого побуту, але цей страх робить те, що ми так

1 ... 6 7 8 ... 11
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червона лінія U2», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Червона лінія U2"