Читати книгу - "Червона лінія U2"

років прожила у лісництві, на хуторі, працювала на фермі. Потім переїхала до міста, влаштувалася продавчинею в магазин. А тоді почала об’їжджати коней, готувати їх на продаж, і це заняття дуже їй подобалося. Але одного разу вона впала з коня і отримала дуже серйозну травму хребта. Кілька років лікувалася, пережила стан клінічної смерті і летаргічний сон, під час якого їй і наснилися сюжети усіх її п’єс. Вона написала уже двадцять п’єс і на цьому вирішила зупинитися.

– Так можна писати без кінця, але це ж нецікаво. Я вже знаю, що можу дуже добре передавати деталі, нюанси, настрої, напругу ситуації. Якийсь короткий динамічний сюжет. Будувати діалоги. Але це все дрібниці. Справжня майстерність – це написати роман, створити цілу конструкцію, яка тримається купи, живе, захоплює когось, примушує читати далі, створити персонажів, які були б складними і переконливими, а не лише схематичними і контурними, як у коротких п’єсах чи оповіданнях. Якщо мені не вдасться таке, то я кину писати. Буду чимось іншим займатися. Може, ще одну дитину народжу. Це справжнє, це правильно.

У сусідньому з Яніною номері мешкає та сама дама з песиком і екстравагантним капелюхом, яка поселялася одночасно зі мною. Яніна приїхала із Софії. У дитинстві вона кілька років прожила в Німеччині, а тепер працює редактором у великому видавництві, викладає в університеті і підробляє перекладами. Яніна сама виховує доньку і з дитинства розмовляє з нею лише німецькою, хоча дівчина відповідає матері виключно болгарською. На моє здивоване запитання Яніна відповідає просто:

– Я не можу купити їй «Мерседес». Нехай хоча б іноземну мову вивчить. Який не є, а кусок хліба.

Такий брутальний тріумф прагматизму дивує навіть мене, хоча не мав би дивувати, бо там, звідки я приїхала, також часто більше цінують матеріальний добробут, ніж власні емоції та психологічний комфорт. І справа не так у бідності, як у звичці.

Яніна виховує доньку сама й одного вечора розповідає класичну історію життя східноєвропейки, дуже далеку від оптимістичної теорії Зехри. Яніна років на 5 старша від Зехри. Вона вийшла заміж на другому курсі університету, відразу ж завагітніла і народила, потім донька стала дорослою, чоловік покинув їх, а робота в університеті більше не могла прогодувати. Тоді вона почала підробляти шиттям і перекладами. Фемінізм Яніни жорсткий і цинічний у порівнянні з романтичною і м’якою версією Зехри. Яніна вважає усіх чоловіків недолугими, а жінок занадто м’якими. Переконана, що сім’ю завжди витягує на своїх плечах жінка, і достатньо їй дозволити собі хоча б найменшу слабинку, як усе валиться, бо чоловіки ще більш безпорадні і невдячні, ніж діти. Яніна із Зехрою довго і безрезультатно сперечаються про це, а мені цікаво, що думає про це все донька Яніни, якій уже п’ятнадцять і мати напевно радить їй щось схоже до того, що радила мати Зехрі свого часу. Цікаво, що стане для неї важливішим – кар’єра чи особисте, а можливо, вона, як і Зехра, не відчуватиме необхідності робити вибір між першим і другим. Цікаво, що переважає у формуванні ставлення до цих питань – те, наскільки вдало склалося життя, чи поколіннєві закономірності?

Інґа і Яніна спершу трохи вороже ставитимуться до Анни з Москви, яка звикла працювати ночами і до обідньої перерви їй надзвичайно важко зосередитися на семінарі. Зате у другій половині дня, коли всі вже відчувають легку втому, Анна пожвавлюється й активно вступає в дискусії, кожне зі своїх висловлювань вона починає складною конструкцією вибачення за те, що погано володіє розмовною німецькою. При цьому вона вживає страшенно складні й архаїчні синтаксичні конструкції, якими розмовляють герої перекладених нею найважливіших класиків, але аж ніяк не сучасні німці. Коли вона питає носіїв мови, як правильно сформулювати те чи інше речення, ті й самі не завжди відразу можуть дати правильну відповідь. За свій тридцятилітній стаж роботи Анна переклала цілу бібліотеку.

– Думаю, що секрет успіху моїх перекладів не так у моєму знанні німецької, як у вмінні створити читабельний російський текст, – так просто Анна узагальнює одну з найбільш дискусійних тез наших нічних посиденьок. Одного разу ми мало не розділилися на ворожі табори, адже Зехра з Яніною були категорично проти того, що можна братися за переклад, якщо не володієш досконало мовою оригіналу. Але ми з Анною та Інґою дотримувалися думки, що значно важливішим є віртуозне володіння мовою, на яку перекладаєш.

Як і в більшості росіян, в Анни дуже сильний акцент, коли вона розмовляє німецькою, набагато сильніший, ніж в Інґи. Традиційна для східних європейців ворожість до всього російського дуже швидко минається, бо до Анни просто неможливо ставитися вороже. У свої п’ятдесят п’ять вона виглядає досить молодо завдяки короткій стрижці, підтягнутості (тричі на тиждень басейн і молодший на п’ять років коханець), ненавидить готувати і мріє відзначити свій день народження у поїзді Транссибірської магістралі. Анна народилася в Сибіру, її батько був українцем, і вона навіть знає кілька колядок. Одного ранку дорогою на семінар ми з нею заходимо до Інтернет-кав’ярні і вона показує мені на карті селище, в якому народилася і куди мріє поїхати колись на свій день народження. Вона зізнається, що їй страшенно набридло щороку готувати оселедця під шубою і салат олів’є для п’яти найближчих товаришок, які обов’язково прийдуть без запрошення розповідати про те, що все найкраще у них уже залишилося позаду. Новини, які складаються з того, хто від кого пішов, помер, зник назавжди, хвороби, депресії, хронічне безгрошів’я. Анні не хочеться зайвий раз думати про це, тим більше що її активна натура не схильна до того, аби жаліти себе за те, чого вже не зміниш.

– Знаєш, жити самій, коли тобі за п’ятдесят, – це дуже кльово, – зізнається вона мені. – Я не думала, що мені буде так добре, коли від мене пішов чоловік. Але виявилося, що насправді тільки тепер я можу бути собою. Діти виросли, і не потрібно більше вставати вдосвіта і збирати їх до школи, а самій бігти на нудну роботу. Тепер я можу дозволити собі сидіти ночами за келихом вина і перекладати книги, які завжди хотіла перекласти. І це таке щастя, ти собі не уявляєш. Мій коханець – дуже цікавий чоловік, відомий науковець, він постійно десь за кордоном або у своїй лабораторії в Сибіру. Ми бачимося раз на місяць, часом у різних країнах, і це так романтично і гарно. І я ціную те, що не потрібно терпіти одне одного і пробачати недоліки, не потрібно бачитися, коли цього зовсім не