Читати книгу - "Яким ти повернешся?"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Сигом почув голос матері:
— Доброго ранку, діти!
Оксана допитливо глянула на стару: “Невже вона ніколи не замислювалася над тим, що ж у цій істоті лишилося від її сина? Невже їй легше, ніж мені?”
— Мамо, — сказав сигом, — ми з Оксаною домовилися: сьогодні всі четверо летимо до моря.
— Ура! — закричала Віта і обняла сигома за шию. Її очі сяяли. — І ти понесеш нас, як тоді мене? Так?
— А ти слухатимешся? — запитав сигом.
— Ні!
— Половину вини знімаю за щирість, — урочисто промовив сигом і відчув Оксанину руку на своєму плечі.
— Годі пустувати, Анте.
Минуло два дні.
— Мені пора…
“Що їм сказати ще? — думав сигом, уникаючи материного погляду. — Тільки б вена не заплакала…”
По небу пливли гривасті хмари.
— Ти скоро повернешся? — запитала Віта.
— Так. — І додав: — Слово честі.
Ніхто не всміхнувся.
“Що сказати матері? Їй найважче”.
Нічого не міг придумати.
Хмари пливли нескінченною чередою.
— До побачення, сину. Хай щастить тобі у твоїй справі.
Її голос був спокійний, і слово “син” лунало природно. Він зрозумів: мати прийняла його таким, який він є. Але що їй допомогло?
“Очевидно, материнська мудрість, — подумав він. — Виявляється, я не знав своєї матері”.
— До побачення, — сказав сигом, обнімаючи усіх трьох і вже уявляючи, як зараз стрімко злетить, проріже хмари й помчить крізь просинь.
— Будь обережний, Анте, — несміливо попросила Оксана. — Ти ж відчайдушний. Ти знову…
Вона не закінчила. Недомовлене слово повисло між ними, як камінь, що, падаючи, може боляче вдарити…
“Оксана боїться за мене, як і колись. Вона навіть забула, що я став… невразливий. Отже, я для неї — колишній Ант…”
“Смерть… Колись ми звикали до неї, бо вважали, що вона — невід’ємна від людей. Але й тоді ми боролися проти неї. Ми зуміли зберегти голоси на платівках і магнітних стрічках, людську красу в скульптурі, портретах. Ми створили пам’ять людства в книгах і кінофільмах — пам’ять, яка не вмирає…
Так ми навчилися розуміти, що у нас найголовніше і що треба зберегти від смерті…”
Ант усміхнувся, ніби спіймав слово-камінь і відкинув його геть. Він сказав:
— Якщо я знову загину, то все одно повернуся…
СТРИБНУТИ ВИЩЕ ЗА СЕБЕ…
Фантастична повість
Вище за себе не стрибнеш.
Народна приказка
I
Густі випари струмували з потрісканого грунту. Вони вигиналися, тремтіли, перепліталися, розгойдувались, наче гадюки у весільному танку. Струмені поступово тоншали6 клубок, з якого визирали “гадючі голови”, танцював на одній прозорій стеблині, потім одривався і плив над скелями та ріденькими чагарниками, граючи всіма барвами веселки. Блякло-бузкові, світло-сині, брудно-сірі, — і все півтони, жодного чіткого кольору.
— Цікаво, — всміхнувся Олег.
Ант квапливо відвернувся і подумав: “Ти ж сприймаєш усе це інакше, і усмішка в тебе вимушена. Ти — як той солдат, що боїться не виконати наказу, а у нього тремтять коліна”.
— Поглянь. — Ант вказав удалину.
Олег марно вдивлявся в простір, він бачив тільки в’юнкі струмені.
— Даруй мені, — досадно мовив Ант. — Я забув, що ти звідси нічого не побачиш. Звідси майже двадцять кілометрів. Летімо!
Він легко підхопив Олега…
— Все-таки тут можна дихати, — ніби з кимось сперечаючись, мовив Олег. Він то надівав, то знімав шолом. Знову повторив: — Якщо звикнути, то можна.
— Не пручайся, а то впущу, — попередив Ант, пильно вдивляючись униз.
Він зробив кілька поворотів і сів біля напіврозваленої споруди з бійницями.
— Невже це їхні сліди? — Олег не міг повірити, що вони відразу натрапили на них. — Щастить неймовірно. Наче в кіно. Правда, невідомо, якій експедиції належать ці сліди. Проте, безумовно, будували земляни.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Яким ти повернешся?», після закриття браузера.