Читати книгу - "Острів Сріблястих чайок"

«Це готель», — догадався аспірант і швидко попрямував по стежці, що тяглася вздовж рибцехівського паркана.

Біля цього досить великого будинку, як і скрізь, стояла лавка і росла одинока, обшарпана вітрами шовковиця.

Двері були зачинені.

Володимир Петрович постукав. За дверима почулася спочатку якась метушня, потім поквапливі кроки, і на порозі з'явився досить-таки дивний чоловік: присадкуватий, широкоплечий, з довгими, аж до колін, руками і великим тулубом на тонких кривих ногах. Серед густої рудої щетини стирчав, як острівець, крихітний ніс бурякового кольору. Мишачі оченята, здавалося, причаїлися під кущистими бровами, мов горобці під очеретяним дахом. Маленька, зовсім лиса загоріла голова блищала, як добре начищений мідний таз.

Старий був у трусах і у грубій брезентовій куртці, закинутій на голі плечі.

«Так ось який Рудий Жук», — подумав аспірант.

Рудий Жук очікувально дивився на нежданого гостя.

— Готель? — нарешті запитав аспірант.

— Прошу, прошу. Наш готель функціонує. Постояльців немає, ви — перший, — пропищав господар, зробивши на своєму обличчі якусь гримасу, що, певно, мала означати посмішку.

Володимир Петрович переступив поріг і опинився в довгому напівтемному коридорі.

— Сюди, ось сюди заходьте, — запрошував старик, показуючи на двері праворуч.

Маленька кімната, в якій опинився аспірант, одразу йому сподобалась. Єдине вікно виходило до моря. З нього було добре видно острів Кривий Дзендзик, куди завтра він мав поїхати.

Біля стіни — ліжко, вкрите сірою верблюдячою ковдрою, поруч — тумбочка і невеличкий стіл. На протилежній стіні плакати — «Радянські супутники» і заклик «Оберігайте рибні запаси Азовського моря!» На цьому плакаті красувалася королева моря — величезна гостроноса білуга.

Поки Володимир Петрович оглядав кімнату, старик стояв біля дверей і пильно стежив за кожним його рухом.

— Мені подобається тут, — сказав аспірант, знімаючи з плечей рюкзак.

— Звиняйте, громадянине, — поспішно промовив Рудий Жук, — документи у вас є? Згідно з інструкцією… Словом, така процедура.

Володимир Петрович витяг з кишені бумажник і пред'явив посвідчення.

Старик глянув на печатку і, не читаючи, повернув документ.

— Влаштовуйтесь, — пробурмотів він і шмигнув за двері.

Аспірант сховав рюкзак під ліжко, зняв куртку і повісив її на вішалку, потім сів біля столу і почав записувати в товстий зошит спостереження першого дня свого наукового відрядження.

Він настільки захопився своїм заняттям, що навіть не почув, як у кімнату знову зайшов Рудий Жук. Тепер на ньому були зім'яті штани в смужечку і такий самий піджак з непомірно короткими рукавами. Дідок кашлянув у кулак, а коли аспірант підвів голову, промовив:

— Може, поїсте чого з дороги?

— Дякую. Я вже їв, — незадоволено поморщився Володимир Петрович: він дуже не любив, коли йому заважали.

— Не обидьте старика. Такий уже тутешній порядок, — не вгавав господар.

Володимир Петрович з жалем закрив зошит і пішов слідом за стариком. У кінці коридор а той відчинив двері.

— Заходьте. Тутечки моя, звиняйте, обитель…

Це теж була невеличка кімната з єдиним вікном. Біля стіни аспірант побачив величезну скриню, оковану залізом, в кутку звалені якісь кошики з лози. Плита, стіл. Ліжка не було. Певно, старик жив самотньо і вважав за краще спати на скрині.

Єдиною прикрасою житла була картина в обідраній рамі, настільки засиджена мухами, що нічого не можна було розібрати.

Раптом за вікном хтось важко зітхнув і загримів відром. Володимир Петрович виглянув.

— Ого, яка свиня. Прямо тобі страховище! — вигукнув він.

— Ага, підсвинок. Звиняйте, моє господарство, — поспішно пояснив старик, запрошуючи аспіранта до столу, де сердито шкварчала на сковорідці яєчня, посипана дрібно нарізаною зеленою цибулею.

— Хвилиночку, — писнув дідок і шмигнув у маленькі дверцята, яких Володимир Петрович і не помітив. Мабуть, там був льох. Незабаром господар повернувся, обережно і любовно несучи сулію з світло-коричневою рідиною. Свою ношу він поставив на стіл, мовчки дістав з шафи дві грановані склянки і так само мовчки наповнив їх рідиною.

Аспірант зацікавлено спостерігав за цим чоловіком, який здавався незграбним, а насправді був надзвичайно спритним.

— За знайомство, значить, — Рудий Жук підняв свою склянку.

— Будьмо здорові, — в тон йому відповів аспірант.?Вино було кисле й холодне. Володимир Петрович одразу взявся за яєчню. Смак у неї був якийсь незвичайний. Нічого подібного аспірантові не доводилось їсти.

— Звуть мене Рудим Жуком, — відрекомендувався господар, витираючи бороду рукавом. — Жук, це, звиняйте, прізвисько, а Рудим прозвали ніби за колір волосся.

Борисенко назвав себе.

— Забрели в якихось справах у наші краї? — поцікавився Рудий Жук.

— Птахів вивчаю, — коротко відповів Володимир Петрович.

Рудий Жук удавано захихикав.

— Пташок отих, звиняйте, що сітки закидають у море. Ловить тих пташок треба і в кліточку саджати. Неподобства творять у нас оті кляті браконьєри. Таке безобразіє, що не доведи господи.

— Так, браконьєрів треба карати. Але ви помилились. Я не інспектор рибоохорони. Я справді вивчаю птахів, — серйозно зауважив Борисенко.

— Досить цього