Читати книгу - "Подвійні міражі"

є певна інтрига. Він кудись тягне ту мітлу проти її волі, а вона, хоч і огризається, та все ж мететься за ним, бо типу мусить. Жона хай убоїться мужа свого, ну, і далі за текстом. І хоча кощава не боїться нікого і нічого — цю породу безстрашних жіночок, чия хоробрість має джерело в повній відсутності головного мозку, і гіперроздутому его, Бобир знав добре, і не з чуток — та все ж звикла, щоби все було, як написано. Чоловік — хазяїн, його слово — закон, він — голова, дружина — шия… Що він там сказав, той сраний вихователь? «Народиш, і фертик»? Ця тьотя вагітна, виходить. Ох, не солодко буде пуголовку в цій швабрі рости, це не жінка, а кістяк якийсь, шкірою обтягнутий… Так, із цими двома усе ясно. Далі — чорновусий.

Цей щось накоїв. Щось солідне, і щосили намагається не почуватися винним. А не виходить квітка кам’яна, правда ж, Данило-майстре? Десь глибоко в пузі почуття вини крутить кишками, як той циган сонцем. І це паскудне відчуття проступає крізь полив'яні очі, просочується гниле нутро крізь благополучну, ситу впевненість, плаває, як жир на воді. Що ж ти відмочив, дядечку? Трахнув когось, забувши спитати дозволу, а чи вкрав щось? Ні, навряд, грабунок такі хлопи гріхом не вважають, а вставити комусь, бодай і примусово, то для них як зуби почистити. Що ж тоді? Га, мужчинко? Невже когось замочив? При виконанні службових обов’язків? Чи, може, свідка прибирав? Свідка чого? Чорновусий не бандюк і на мента не схожий. ні на кого не схожий, якщо вже щиро. Ніякий. Ні риба ні м’ясо. Зовні переливається, а всередині порожній, як мильна бульбашка. Дівкам такі подобаються, що характерно. Це зайвий раз доводить — розуму в бабів немає й не було. І повертає нас до загадкової панни.

Панна знітилася, упіймавши допитливий погляд Бобиря, занервувалася, її руки заметушилися, мов сполохані білі птахи, і врешті-решт вона напнула на голову каптур, що ні з сього ні з того опинився за комірцем її модифікованої під сукню ряси. Та було вже запізно. Хлопець дивився на неї і відчував, що горло йому перехоплює якесь незнане раніше відчуття, дивна суміш захвату та печалі. Любий Боже, яка ж вона гарна! Не класична красуня, може, і не красуня взагалі, але — прекрасна. Нетутешня. Витончена, як порцелянова статуетка танцівниці, що стояла в мами на трюмо, і водночас — земна. Жива, справжня. Темно-руді, свавільні кучері, схожі на ледь розжарені спіральки старих електроплит, стирчать з-під каптура в усі боки, важкі, млосні повіки над зеленими, як у Мавки, очима, надають обличчю вираз тихої чуттєвості. Ця дівчина, навіть миючи посуд, виглядатиме, як за півкроку до оргазму, а домашній халат носитиме, мов вечірню сукню, з вишуканою недбалістю. Таке лице, як у неї, легко уявити в напівтемряві салону якогось чорного вінтажного лімузину, де пахне шкірою і дорогими сигарами, а навпроти чарівної жінки сидить іще одне, дуже важливе лице в діловому костюмі, при краватці, і з товстими, мов сардельки, пальцями волохатих рук. Жінка закидає одна на одну довжелезні, плюс-мінус безкінечність, ноги, у важливого лиця відпадає щелепа, і воно… Бобир насупився. Уявляти далі не хотілося, і він хутенько подумки переніс попутницю на червону доріжку крутого кінофестивалю. Зелена шовкова сукня, накидка з дорогезного білого хутра, ніжні пальці, що тримають тонень

ку цигарку… сам він не курив, і терпіти не міг курців, але ж образ зобов’язує… Спалахи фотокамер, білозубі посмішки кінозірок, ґвалт прихильників за огорожею, квадратні фігури сек’юриті і, заступаючи то все, її тоненький силует на передньому плані… Отак краще, але… як вона опинилася тут, на краю Ойкумени, у роздовбаній маршрутці, з водієм, на вигляд — типовим кримінальником, та занудними пасажирами, такими звичайними, що аж у роті кисло? Вона сильно нафарбована, однак це ніщо інше, як маска, за якою щось ховається. що? І, до речі, саме таким сексуальним лялечкам чомусь катастрофічно не щастить з чоловіками. Ті юзають красунь до повної втрати товарного вигляду, а потім викидають на смітник. Чи, не в цьому, часом, річ? Утікає від якогось гультіпаки із важкими кулаками та хронічною дистрофією головного мозку, як у його вітчима. І ховає під рясою застарілі синці. А у серці — свіжі рани. Що кумедно, рани на серці не бувають застарілими. Навіть шрами від стародавніх образ не старіють.

That’s such a wonderful life! Трясця…

Бобир глянув на кралю ще раз. Ет, звести б із такою близьке знайомство, якнайближче, пузо до пуза — ото було б смачно. Та враження таке, що з її зелених очей бризкає отрута, і вбиває будь-кого, у штанях і з яйцями. Дивно, чорновусий ледве не пірнає їй в уявне декольте, а цього не бачить. Мабуть, думає, що вона його так зваблює, усміхаючись, наче їй вилиці судомою звело. Лише клінічному ідіоту ця гримаса болю може здатися заохоченням — що, власне, натякає.

Юнак неохоче відвернувся. Хоч в’язи скрути, а толку не буде. Цей ласий шматочок не для його горлянки. Зазирнути, чи що, драйверу через плече, поцікавитися, що він там робить, гайки крутить чи квадратуру кола обчислює? Довго щось, ой довго копошиться, а ще ж навіть колесо не зняв… І, до речі, де вони зараз узагалі?

Яку назву має цей кінець географії?

* * *

У повітрі розтанули рештки дивного сну. Влада з насолодою потягнулася, відчуваючи, як пульсує затерпле від довгого сидіння тіло, і тут-таки сторожко озирнулася. Але ні, усе було гаразд. Ані Антон не наздогнав їхнього розсипчастого бусика, якимось дивом дізнавшись, де поділась його поки що дружина, ані екзотичний хлопець, що виліз із салону останнім після особистого запрошення водія, не робив жодних спроб підійти до неї, і… що? Та нічого. Важко уявити цього гота чи бота, чи як вони там до холєри звуться, таким, що фліртує, однак його допитливий, незмигний погляд Владу дратував. Це був дорослий погляд на занадто юному обличчі, не такий ситий, з відрижкою, як у її чоловіка, але — досвідчений. Власник такого явно встиг багато чого пережити. І Владі геть не хотілося знати, чого саме.

Та ось юнак нарешті відвів очі, і неприємне відчуття, ніби крихітні павуки із тонкими гострими лезами замість лапок сотнями сновигали її тілом, лишаючи за