Читати книгу - "Гілея"

— Треба, мамо, щоб ліси були, бо пропаде земля, позаносить пісками.

— Ну, якщо вже треба, то поїдь на той Овечий, розкажи їм, — змирилася Катерина, — та й додому вертайся.

— Кому ж я, мамо, розкажу? — посміхнувся Іван, — Самому треба садити.

— То це ж діло довге, за рік ліс не виросте. А як же я тут буду? — згасала остання надія Катерини.

«Мама ночами плаче, тихо-тихо, щоб ми з Юрасиком не чули. А я чую. Мама плаче, бо нема з війни ні мого тата, ні Юрасикового. У неділю вона виходить на піщаний курган і виглядає, виглядає, а вони не приходять, наче забули дорогу до нашого хутора. Хіба можна забути дорогу до своєї хати?»

Посеред комори стояла велика балія. Соснові клепки, стягнуті двома чорними залізними обручами, посіріли від часу, але трималися міцно. Берегла її Ольга як згадку про матір: коли з Петром одружилася, то в придане дали. Ольга пам’ятає, як у цій балії купала її мати. Потім Ольга мила в ній уже свою доньку. Щосуботи, бувало, вносив балію в хату Петро, Ольга наливала теплої, настояної на степових травах води, і вони вдвох купали Марту.

Тепер Марта купалася сама. Правда, інколи, скрутившись у клубочок, дозволяла матері вимити спину, нетерпляче повторюючи: «Ну я сама, іди, мамо».

Ольга вилила в балію два баняки лугу, і комора наповнилася паром.

— Іди вже, доню! — покликала дочку.

Марта увійшла в довгій білій полотняній сорочці з вузеньким мережаним комірцем. А мати чаклувала тим часом біля великої алюмінієвої миски; розвела теплою водою овече молоко, кинула кілька жовтків:

— Давай, Марто, голову тобі змию.

Марта розв’язала стрічки, і коси розсипалися смолянистими крутими струменями по сорочці. Підібрала їх Ольга, намочила в білій піні та й почала терти в долонях, ніжно перебираючи пальцями... Он яка виросла коса в нашої дочки, Петре... Прийшов би та поглянув... та полив би чистою водою. Не йде Петро й не обзивається: ні листа від нього, ні похоронної...

Марта обв’язує голову рушником.

— Іди, мамо, я сама вже... Потім покличу...

Ольга вийшла з комори — жде. Їй видно крізь прочинені двері ставну, довгоногу Марту, окутану сизим паром. Марта скинула сорочку, тихо зойкнувши, стала в балію. Ольга дивилася, і не вірилося їй, що оця повногруда, тонка, з крутими стегнами жінка — її дочка.

Сьогодні Марті вісімнадцять років. Стільки було і їй, Ользі, коли Петро привіз її на цей Овечий хутір після весілля. І тоді стояло тут чотири хати з довгими хлівами й кошарами, лиш були вони новішими... І не було тоді кладовища на Овечому хуторі — здавалося, що ніхто ніколи тут не вмирав. Наче жили безсмертні люди у цьому степу...

Добре було Ользі з Петром. І свекруха попалася смирна, і свекор... Сам-один свекор і зостався тепер у хаті... Пасе свої отари. Колись з Петром вони чабанували, а тепер з Мартою... Дід Опанас не бере онуку на далекі вигони — жаліє, але Марта сама ходить до діда, щоб розрада була старому. До війни Петро відвозив дочку до своєї сестри в Завалля, щоб училася. Вирядять, бувало, Марточку восени і аж весною забирають. Три класи закінчила Марта, оце і вся наука. Добре, що Максим Карагач з району книжки возить, то вона вже гори їх поперечитувала. Каже, що поїдуть з Максимом екзамени за сім класів складати в район. Може, й складе, вчать же з Максимом і фізику, і арифметику проходять... А що ж далі буде з Мартою? Не полишає Ольгу тривога. Чого ж вона дочекається в цьому степу? Невже доведеться Марті до Парамона йти?.. До вдівця. Жодного ж хлопця нема на хуторі. Карагачів Максим? Так ще ж зелений... А Парамон торік, як з армії повернувся, до них приходив, безсовісний. Каже, віддайте мені Марту. А в самого ж лисина на всю голову. А не віддасте, каже, то сама прибіжить, бо природа свого требує...

Воно, може, й так, хочеться дівчині і ласки, і щоб хто додому провів. Та не приведи господи, щоб Марта до того Парамона бігала. Ото колись два льотчики приїздили, овець брали по наряду, то один і не відходив од Марти. Майор. Звати Сергієм, казав. Якби ж був нежонатий та... Але вже давно не показувався майор на хуторі... Літаки щодня літають над степом, він літає, та не приходить...

— Мамо, чого ж це ти така невесела? — Марта, уже вбрана, зайшла до кімнати.

— Я весела, дочко, — спробувала посміхнутися Ольга.

— Ну, тоді ходімо! — Марта взяла ножа і вислизнула на ганок. Стала й заніміла: з-за високого піщаного кургану сходило сонце. Його ще не було видно, але курган світився м’яким рожевим світлом.

Лежав безмежний принишклий степ, зливаючись вдалині з холодним осіннім небом. З гуркотом пронеслись над хутором два винищувачі. Марта помахала їм рукою. Нарешті з піску викотилося сонце, освітивши хату, подвір’я і Марту. Хата не здавалася зараз уже такою старою, вікна блищали, і два ганки не були такими низенькими. Цю хату дуже давно збудував дід Опанас, велику, на дві половини, бо сподівався, що синів буде багато... До кожної половини прилаштував по ганку. Покаті піддашки трималися на дубових стовпах, гладеньких і міцних. Один із гайків був Мартин. Дідусь, ще коли носив онуку на руках, завжди говорив, як вона виросте, то житиме в цій половині, і на підтвердження щороку, в день Мартиного народження, тато робив на дубовому стовпі ганку зарубку. Тато встиг зробити десять зарубок. Сьогодні вісімнадцяту зробила Марта.

Ольга дивилася, як Марта старанно вирізує рисочку на стовпі, мимоволі приміряючи, скільки їх ще вміститься на ньому. Стовп був високий: вистачить на всі Мартині літа.