Читати книгу - "Справа прокурора Малахова"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Він помовчав, дивлячись кудись за вікно, ніби бачив перед собою ту стражденну, забруднену і политу людською кров’ю станцію, її понівечені уламками бомб стіни, ніби бачив натовп жінок і дітей на пероні…
— Мені не доводилось бувати в подібній ситуації, але душевний стан цих людей я можу уявити дуже добре. Страшно навіть думати про це. А поїзди відходять, останні поїзди, вантажені верстатами, машинами, і сісти нікуди, бо все завантажено, закрито, запломбовано… І от приходить на Дебальцево найостанніший поїзд, вивозить дороге хімічне обладнання з Пролетарська. Начальник цього ешелону — Марія Іванівна Басова. Дивної сміливості людина… Ви знаєте, в неї стало мужності просто викинути з кількох вагонів найдефіцитніші матеріали. Я б не наважився на таке, якби був на її місці, мушу це чесно визнати… Набрала вона в ці вагони жінок з дітьми, просто навалом, скільки влізло, і гайда… Тільки й бачили цей поїзд на станції Дебальцево… Коли поїзд рушив, то по вагонах вже не з далекобійних гармат, а зі звичайних автоматів били фашисти. Ще кілька хвилин затримки — і все…
— Справді, смілива жінка, — пустив круглий клубок диму з люльки Іван Семенович. — А під суд її за цю сміливість не віддали?
— Ні, про ті матеріали, може, забули, може, не схотіли згадувати. Завод вона вивезла, за три місяці пустила його на новому місці, хто ж там про якісь п'ять вагонів згадуватиме? А ті п’ятсот жінок, яких вона порятувала, мабуть, до кінця днів своїх Марію Іванівну Басову пам'ятатимуть.
— І в евакуації вони разом були?
— Не разом, але поряд. Басова їх і там витягла. Вона всіх цих евакуйованих жінок зразу до свого заводу пристосувала… Жили вони гірко, в наметах, а все-таки жили і вижили, от що найголовніше.
— І не тільки вижили, а й перемогли…
— Так, і перемогли. Ну, давайте, ще по чарочці за наші перемоги, минулі і майбутні. Що ж це Ганни так довго немає? В такий день і затримується…
— Скоро прийде.
Вони випили ще.
— А де ж у ті часи був Володимир Іванович Малахов? — обережно повертаючись до перерваної розмови, запитав Зуб. — Він там ніяк не міг допомогти?
— Ні. Володимир Іванович Малахов в ті часи навіть уявлення не мав про існування Ганни, все це сталося значно пізніше. Познайомилися ми тільки в сорок сьомому році, вже після війни…
В цю мить двері прочинилися, і спочатку з’явився розкішний малаховський букет, вже поставлений у великий полив'яний глечик, а за ним — рожеве Любоччине личко.
— Ми ці квіти на піаніно поставимо, щоб мама зразу побачила, — сказала вона, вмощуючи глечика на піаніно. — Дивіться, який красивий натюрморт…
І відійшла, дивлячись, як червоні, жовтогарячі і сині квіти відбиваються в чорному, холодному склі полірованого дерева.
— Гарно, — ствердив Зуб.
— А ми до цього натюрморту ще щось додамо, — вигукнула Любочка і зникла.
З їдальні малаховської квартири виходило аж четверо дверей — одні в коридор, другі до спальні, треті на балкон, а четверті у невеличку кімнатку, що була в розпорядженні Любочки. Саме за цими дверима на мить зникла дівчина і зразу ж повернулася, несучи в руках чималу фотокартку, оправлену в просту, коричньову, дерев’яну рамку.
— Володимире Івановичу, — трохи збентежено і невпевнено сказала вона, — а батьків портрет я для сьогоднішнього свята теж на піаніно поставлю. Хай він сьогодні з нами буде. Можна?
— Звичайно, — рівним голосом відповів Малахов, і саме ця рівність і безбарвність голосу насторожила старого Зуба.
А Любочці не було ніякого діла до відтінків голосу Малахова, вона швидко взялась порядкувати на піаніно, водночас примовляючи:
— Так. Отут квіти, отут портрет, а отут паспорт, щоб всі знали і бачили. Ну, здається, все.
Вона відійшла трошки набік, глянула на піаніно і залишилася цілком задоволена.
— Краса! — і зразу, як завжди, різко змінюючи тему розмови, запитала: — Володимире Івановичу, ти мамину статтю в сьогоднішній газеті читав?
— Звичайно.
— Правда, здорово написано?
— Здорово.
— Іване Семеновичу, — сказала Люба, — ви знаєте, коли б оголосили, що можна летіти на Марс, а шансів на повернення один на сто, — я все ж полетіла б!
— А я? — запитав сам себе Зуб. — Я, мабуть, теж полетів би, тим більше, що поставлено на карту тут було б не так багато — лише якийсь мізерний хвостик життя.
— Ви напевне полетіли б, Іване Семеновичу, — засміявся Малахов. — Дивлюся я на вас і в глибині душі заздрю: прожити таке життя, діждатися мало не правнуків, посивіти на роботі і зберегти
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Справа прокурора Малахова», після закриття браузера.