Читати книгу - "Кінець світу в Бреслау"

того дня цигарку й чекав на повернення Смоложа й Елерса. Аби час збігав швидше, читав «Бреслауер Нойєсте Нахріхтен». На одній зі сторінок з оголошеннями його увагу привернув незвичайний малюнок. Мандала, Коло Перемін, оточувала похмурого старого з піднесеним догори пальцем. «Духовний отець, князь Олексій фон Орлофф доводить, що кінець світу близький. Зараз надходить черговий оберт кола історії — повторюються злочини й катаклізми, що сталися кількасот років тому. Запрошуємо на лекцію мудреця із „Сепульхрум Мунді“. Неділя 27 листопада, Ґрюн-штрасе, 14–16». Мокк опустив шибку й поцілив недопалком прямісінько в Смоложа, що саме надходив. Той струсив попіл з пальта, збувши мовчанням Моккові вибачення. На заднє сидіння увіпхався обтяжений штативом Елерс та кримінальний асистент Ґустав Майнерер, що спеціалізувався на дактилоскопії.

— Роміґ винайняв майстерню місяць тому, якщо точніше — 24 жовтня, — Смолож відкрив поліцейського нотатника. — Від липня до кінця жовтня, як сказала товстуха, майстерня була порожньою. Будь-який злочинець міг собі вдертися. Сторож будинку часто спить п’яний, а не пильнує. Зараз він також десь завіявся. Певне, лікує похмілля. Швець від початку скаржився на сморід. Його швагер, муляр, розповів йому про штуку, яку можуть утнути мулярі, якщо їм добре не заплатити. Вмуровують у стіну яйце. Смердить. Роміґ гадав, що за стіною яйце. Нині вранці хотів його прибрати. Розбив стіну киркою. Це все.

— Що ви знайшли? — спитав Мокк.

— Оце. — Смолож вийняв з кишені коричневого конверта, витягнув з нього гаманець із крокодилячої шкіри й подав Моккові.

Мокк переглянув уміст гаманця. У ньому був паспорт на ім’я Еміля Ґельфрерта, народженого 17.11.1876 p., музиканта, неодруженого, що проживав на Фрідріх-Вільгельм-штрасе, 21, блокнот з адресами, квитанція з пральні на це ж таки прізвище, читацький квиток до Міської бібліотеки, кілька трамвайних квитків та поштівка з Карконошів з написом: «Моєму любому найкращі побажання з гір, Анна, Єленя Гура, 3. VII. 1925».

— Це все? — Мокк приглядався, як працівники моргу виносять «любого» до припаркованого тут-таки авто.

— Ні, ще ось це. Хтось пришпилив йому це до жилета. — Смолож тримав пінцетом листок з календаря «Універсаль» з датою 12 вересня 1927. Жодного напису, просто звичайнісінький листок з календаря, що їх щодня відривають нещасники, які лічать час. Аркушик був проштрикнутий маленькою шпилькою.

— Жодних відбитків пальців, — докинув Майнерер. — Доктор Лазаріус з моргу встановив, коли могло статися вбивство: десь у серпні-вересні.

— Смоложе, їдьмо на Фрідріх-Вільгсльмштрасе, де мешкав музикант. — Мокк з полегшенням відчув, що в шлунку починає посмоктувати. Це означало, що організм був готовий до пива й булки, перекладеної наперченою солониною. — Може, зустрінемо там вірну Анну, що за вишиванням очікує на повернення свого митця з філармонії?

Бреслау,

понеділок 28 листопада,

десята година ранку

Елізабет Пфлюґер повільно роздягалася, старанно розкладаючи свій гардероб на кріслі. Відстібнула панчохи від підв’язок. Софі Мокк дивувалася, як вправно її вузькі білі долоні поволі скручували панчохи. Елізабет зняла пояс, а потім зсунула шовкові труси. Була зовсім гола. Тонкими пальцями лівої руки вона тримала маленьку срібну коробочку, а у другій долоні погойдувалася різьблена ложечка з довгою ручкою. Елізабет занурила її в порошку й піднесла до обличчя Софі.

— Це дуже добрий «кокс», — прошепотіла. Софі втягла носом, здригнулася й провела пальцями по оксамитових, ледь почервонілих від кокаїну ніздрях.

— Закрий обличчя вуалькою, — промовила Елізабет. — Сховаєш синець і збережеш incognito. Ти не повинна нікому показувати своє обличчя. Усе робитимеш цілком добровільно. Можеш нічого не робити, лише дивитися. Можеш будь-якої миті піти звідси геть. Такі принципи.

Елізабет взяла подругу за руку й відчинила двері, які з будуару вели до спальні в мавританському стилі. Софі стояла трохи безпорадна, тримаючи вільною рукою кошика із чайними трояндами. На ложі, під жовтим балдахіном сидів голий молодий чоловік і пив якийсь настій. У кімнаті пахло м’ятою. Елізабет підійшла до чоловіка й забрала в нього порожню чашку. Із дзбанка, що стояв поруч, налила собі повну чашку настою.

— Це м’ята, — сказала вона до Софі. — Напій Венери.

Венерин напій вочевидь почав діяти на чоловіка.

— Пам’ятай, — Елізабет вдавала, що не бачить цього, й дмухала в чашку. — Можеш будь-якої миті покинути це місце. З будуара можна вийти просто на сходи.

Софі нікуди не вийшла.

Ґельфрерт винаймав маленьку кімнатку в мансарді солідного будинку на Фрідріх-Вільгельм-штрасе, 21. У цій кімнаті, окрім табуретки, миски для вмивання, дзеркала, вішака й залізного ліжка було повно пляшок від лікеру з альпійських трав Ґуттентага, які стояли під вікном рівними рядками. На підвіконні лежало кілька книжок і футляр з валторною.

— А він був нівроку гурманом, — зауважив Елерс, розкладаючи штатив.

Мокк віддав накази своїм людям, спустився вниз і подався в бік Кеніґс-пляц. Дощ перестав падати, вийшло сонце й осяяло яскраву вивіску шинку Ґренґеля. За мить Мокк поглинав там вимріяну булку з наперченим салом, запиваючи пивом його гострий смак. З полегшенням випив останні краплі пива й відчув легке сп’яніння. Кинувши кілька дрібняків симпатичному бульдогові, який за стійкою витирав кухлі, він зачинився в телефонній кабіні. За хвилину пригадав