Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

— Це близько. Заведу.

— Тільки б не на аркані.

— До ваших послуг, вельможна. Оце увесь багаж?

Агнешка, випереджаючи послужливий жест Балча, підхоплює валізу, обережно підіймає з трави кретонову сумку...

Балч помічає той рух.

— Ваші скарби? Щось небагато...

— Решта речей і книжки прибудуть пізніше.

— Тутешня пошта — це також Балч. Маю вантажну автомашину.

— І до крамниці я хочу навідатися ще сьогодні. Зошити маєте? А шкільне приладдя?

— Для вас дещо знайдемо.

— Не для мене. Для дітей.

— Діти — ваша справа, а ви — моя справа.

— Спробую довести вам, шановний, що це не так.

— Побачимо. В усякому разі, крамниця до ваших послуг. Навіть у кредит. Бо громадський кооператив — це... також... Ану відгадайте...

— ...це також Балч? Справді, сила всемогутня.

— З вами, пані, не нудно. Чому це?

— Бо я вас не боюся.

— Нехай і так. Це мені подобається.— Подумав хвильку і додав: — Це мені подобалося б...

— Заміна дійсного способу на умовний?

— Що? А, граматика... біс із нею. Не вірю я у вашу відвагу. Ви, певне, маєте якусь... руку...

— О, так! Руку, що несе мій багаж, від якого вже кістки болять.

— ...і оборонців.

— Атож! Флокса!

— І тільки?

— Гадаю, досить.

— І ніхто не побажав провести вас у дорогу?

— Ні. Я не побажала. Зараджу собі й сама.

— Так і сказали? — Холодні очі його весело сяйнули.— Кому? Тим, із відділу шкіл, чи, може, в комітеті?

— Ви так здивовані, ніби я із пустелі. Байдуже кому.

— Я хотів би знати відразу, кому ви надішлете першу скаргу. І з ким мені за вас битися.

Агнешка, випереджуючи Балча, підхоплює Флокса, бере його на руки й ступає на спорохнявілу дошку помосту. Від загрузлого в намулі танка повіває запахом змокрілої іржі.

— Ви співчутлива жінка.

— Як до кого.

— Ну, до дітей, до собачок.

— Це ви вірно підмітили. Раджу запам’ятати.

— Оту, першу, скаргу ви вже обдумуєте чи ще ні?

Агнешка стає й обертається до Балча так, що той мусить спинитися на вузькому помості. Схрещують погляди — Балч з грайливою злостивою усмішкою, Агнешка — аж закусивши губи від роздратування.

— Ви хочете мене штовхнути в болото?

— Ви ж несете мої речі. Шкода їх.

— Оце так турбота про людину!

— Пане Балч,— дівчина вже не стримує роздратування,— ви мене весь час провокуєте. Це гидко. Користуєтеся тим, що я сама. Але я так побажала. Бо думаю, що й ті, хто мене сюди послав, і ви, і я... ми всі...

Але не докінчує, розгнівана глузливим виразом Балчевого обличчя і засоромлена власними словами.

— Ставте валізу!

— А мене в болото? Невже?

Балч удавано жахається, й Агнешку вперше пориває на сміх. Однак вона стримується, зберігаючи необхідну повагу, і мовчки ступає вузькою кладкою далі. Вирішено. Вона не звертатиме уваги на його зачіпки, не гляне на нього аж до самого села. Нахабний. Неприємний. Але якось не так, як інші. Небезпечний. А то й взагалі ворог. Це кепсько, що їй хотілося засміятися. Сміх обеззброює внутрішньо. Треба пильнувати. Флоксе, сирітко, ти маєш рацію: це таки чужа, небезпечна людина.

За кілька днів вона згадає той шлях через село, як з віддаленого минулого. І ще раз зринуть нові картини й нові незнайомі люди. Проте ні: саме так усе це не відтвориш, бо ж нові люди вже встигнуть вкарбуватися в її пам’яті своїми іменами. І найперші: Тосек Варденьга та Елька Зависляк.

Гребля відступає од води, нижчає, переходить урешті в розтоптану, глинясту дорогу. Балч і дівчина входять в чималий, в баюрах, перелісок, що відділяє село від полів. Балч зупиняється під розложистою тополею, бородатою від моху, обліпленою наростами, оточеною купками якихось грибків на блідих кволих ніжках, обплутаною сухим хмелем. Дерево як із страшної казки! На найнижчій гілляці висить шмат заліза й металевий кухонний товкач.

— Ну й дурень цей Семен! Ох і дурень! — лається Балч.— Казав же, і що ж? Забув.

Бере товкач, наміряється вдарити ним в отой гонг, та Агнешка сильно відштовхує заржавілу залізяку вбік — і Балч схибив.