Читати книгу - "Зорчина пісня"

Стрій розсипався.

Сонце сіло за водогін і на обрії у хмаринах розплавилося. На сортувальну станцію, що потопала в шумі й куряві, на чорні цистерни з бензином, на дерев'яні бурі теплушки й сіро-зелені санітарні вагони полилося з-за хмар важке багряне світло. Здавалося, ніби все навколо охоплено полум'ям.

Начальник станції проліз попід цистерною і підійшов до теплушок, у які вантажився дитячий будинок.

— Швидше вантажтесь! Чого ви бабляєтесь!.. — крикнув він хрипко й закашлявся, мацаючи пальцями забинтоване горло.

Зорка зупинилась поруч з ним, обіруч притискуючи до грудей стос алюмінієвих мисочок.

— Дядечку, а нас один паротяг повезе чи два? — ввічливо, перечекавши напад кашлю, спитала вона, з повагою розглядаючи червоний кашкет і перехрещену широкими ременями шкіряну куртку начальника.

Нарешті начальник перестав кашляти і, шумно вдихнувши повітря, зняв кашкет і витер підкладкою лоба. Неголене його обличчя зморщилося, ніби він пробував усміхнутися і не зміг.

— Один, — прохрипів начальник, піднісши до Зорчиного обличчя вказівний палець, — зрозуміла?

— Шкода. Якби два, тоді швидше, еге ж? А нальоти ще будуть чи вже ні?

Зорка поставила миски на землю, обсмикнула сукенку, збираючись завести грунтовну воєнну розмову, та в цей час із теплушки, що була поблизу, вистрибнув Микола Іванович.

Не звертаючи уваги на засмучену Зорку, начальник поквапився до директора.

— Нумо швидше! Щоб до ночі встигнути. Тільки-но стемніє, даю відправлення.

— Авжеж, я розумію, — сказав Микола Іванович, струшуючи зі штанів соломинки. Із роздертого рукава ватянки стирчав жмутик вати. — На жаль, дорослих у нас мало, діти самі вантажать... Але ми постараємося... Стійте!..

Двоє хлопчаків, трохи старші за Зорку, тягли круглу залізну грубку. Шматочок червоно-іржавої труби стирчав із грубки, ніби ствол кулемета.

Микола Іванович підбіг до них. Випередивши директора, біля хлопчиків опинився начальник станції. Удвох вони підняли грубку в теплушку, відтягли її на середину вагона й зістрибнули на землю.

— Бачите, — витираючи носовиком руки й ніби вибачаючись сказав Микола Іванович,— діти стараються як можуть.

Начальник похмуро глянув на купу матраців і клунків біля теплушок.

«Дін-нь! Дін-дін-дінь!» — раптом почулося з боку вокзалу. І тієї ж миті хтось злякано заволав:

— По-овітря!

Слідом за цим, ніби перегукуючись, над ближніми й дальніми ешелонами знялися гудки паровозів.

Начальник з ненавистю глянув на небо й помчав до станції, пірнаючи під вагони.

— Ля-а-гай! — протяжно крикнув Микола Іванович. Незграбно розмахуючи руками, він побіг уздовж вагонів, біля яких уже метушилися Маря і Віра Іванівна, заганяючи під вагони дітей.

Зорка кинулася до смугастої купи матраців. Сіла, задерши голову.

На побагровілому присмерковому небі з'явилися блискучі хрестики. Вони йшли рівним строєм, прямо до станції.

Суцільний гул, наростаючи, стелився по землі.

Зенітна батарея за станцією вдарила раптово, оглушивши Зорку.

Здавалося, що то якийсь велетень з усієї сили грюкнув чобітьми по даховій блясі. Вслід за першою батареєю біля станції загупали гармати другої батареї. З якимось гарчанням і тріском вдарили зенітні кулемети.

Перетинаючи шлях літакам, лопали в повітрі десятки іскристих, схожих на клаптики вати, димків.

Один із літаків раптом порушив стрій і каменем пішов униз, забруднюючи небо чорним димовим хвостом.

— Ага! — закричала Зорка схоплюючись.— Що, з'їв?!

Земля двигтіла від близького бою зеніток. Гул літаків, гудки паротягів зливалися в нестерпний гнітючий рев. Зорка не чула власних слів, та все-таки й далі кричала, ніби ті, прокляті, могли почути її у своїх літаках.

Несподівано вона побачила перед собою сіре обличчя Миколи Івановича. Він із силою придавив Зорчине плече, пригинаючи її до землі.

Зорка впала на матраци і тут же знову підхопилася, стала навколішки, оглянулася до директора.

— Збили! Збили! — крикнула вона, показуючи пальцем на другий димовий слід.

Ще один літак відстав од строю і, знижуючись, пішов на захід. Хвіст у нього задимів, потім заграв червонястими омахами полум'я.

Решта бомбардувальників розвернулися й пішли на місто, далеко обминаючи станцію. Звідти долинув гуркіт вибухів. Над містом, то з одного боку, то з іншого, шугнули в небо чорні стовпи диму.

Із-за вагонів вигулькнув начальник станції.

— Нумо вантажитись! — гукнув він. — Цього разу минулося!

Зорка зібрала миски й побігла до свого вагона.