Читати книгу - "Зорчина пісня"

— Що в тебе там?

— Книжки, сукні й лялька є, — охоче відповіла Зорка, радіючи, що зав'язалась нарешті хороша розмова. — Це мені бабуся поклала.

— Ходімо швидше, — раптом заспішила Дарина, — там же машини...

— Байдуже. Без нас не поїдуть, — упевнено заявила Наталя й привітно глянула на Зорку яскравими, як у порцелянової ляльки, блакитними очима.— Гарні сукні? Покажи.

— Ходімте швидше, — ще наполегливіше сказала Дарина. Вона взяла валізку й потягла до виходу. Наталя засміялася, щось шепнула Галці і, граючи плечима, пішла з класу.

Зорка наздогнала Дарину в коридорі.

— Чому ти так? — спитала вона сердито. Ось тепер через Дарину ця вродлива Наталя не захоче з нею дружити. Подумає, що Зорка скупа й не захотіла показати сукні.

— Вони лихі, — сказала Дарина.

— Хто?

— Галка Ляхова й Наталка Доможир — староста, а ще Любов Орлову із себе вдає, задавака противна. Завжди в новеньких усе видурюють.

— Як видурюють?

— А так. Спочатку попросять поносити, а потім не віддають.

— Ну і хай. Шкода, чи що?

— Не шкода, а несправедливо! — Дарина поставила валізку, випросталась і глянула Зорці просто у вічі. — Наталка до Краги підлизується, до старшого вихователя. Він, як прийшов до нас, одразу її старостою замість Анки поставив. Вона ябеда й підлиза; якщо ти теж така, я з тобою не буду водитись!

Зорка злякалася. Ще бракувало, щоб її вважали за ябеду й підлизу.

— Слово честі, я не така!

Мимо них із списками в руках поквапно пройшли Віра Іванівна та високий чорний чоловік у синьому галіфе й військовій гімнастерці, перехрещеній новенькими ременями. Чоловік трохи накульгував, спираючись на ціпок. На довгих тонких ногах його блищали, ніби лаковані, жовті краги.

Дарина провела чоловіка неприязним поглядом.

— Бачила? Крага... — і засміялась. — Взагалі-то він Кузьмін Степан Федорович... це діти його так прозвали, кумедно, еге ж?

На подвір'ї перед щоглою з прапором уже вишикувалися діти. Дівчатка стояли на лівому фланзі. Дарина й Зорка пришикувалися в останньому ряду.

На невеликому дощаному примостку біля підніжжя щогли стояв Кузьмін. Однією рукою він спирався на грубий сучкуватий ціпок, а другу заклав за широкий ремінь.

— Дитячий будинок, стру-у-унко! — несподівано високим голосом проспівав він. — До спуску прапора ту-у-у-йсь!

До щогли підбіг високий хлопчик із сурмою в руках. Відкинувши голову назад, він підніс до губів сурму, і над притихлою лінійкою полинула в небо сумна й мужня мелодія: «Наверх вы, товарищи, все по местам...»

Старший вихователь повернувся до щогли й почав повільно спускати прапор.

Зорка відчула, як її пригнітила раптова тиша. Навіть сурмач перестав грати й завмер, напіврозтуливши рота, дивився, як чимраз нижче опускається прапор. Степан Федорович відчепив прапор, обернувся до лінійки й підняв його над головою.

— Діти, дорогі діти, — тихо сказав він, уважно оглядаючи стрій, — ми опустили прапор. Наш прапор! Сьогодні ми залишаємо будинок. Наш будинок! Гірко й боляче. Так! Гірко й боляче... Ваші батьки й брати борються зараз із віроломним ворогом. Уся наша величезна країна стала до зброї.

Він замовк і, все ще тримаючи прапор над головою, підійшов до самого краю дощаного помосту.

Поруч Зорки тихенько заплакала негарна білява дівчинка. Навіть кручена Галка принишкла й стояла, похнюпивши голову.

— Ми опустили наш прапор, — вів далі Степан Федорович, чимраз підвищуючи голос, — але це не означає, що ми піддаємося! Настане день, і ми доб'ємо ворога у його власному лігві! Ура!

— Ур-р-р-а-а-а! — дружно підхопила лінійка.

Обличчя в дітей повеселішали. Білява дівчинка перестала плакати й вигукувала вкупі з усіма, розмахуючи руками.

Степан Федорович зачекав, поки діти стихнуть, ретельно склав прапор.

— І в цей час, у цей тяжкий час Батьківщина не забуває про своїх дітей. Про вас! Сьогодні ми вирушаємо в евакуацію, щоб ви могли там жити і... що?

— Вчитися! — озвалась лінійка.

— Правильно! А все чому? Тому що діти — це... що?

— Квіти життя! — перебиваючи одне одного, весело залементували діти.

— Правильно! Діти — це квіти життя! І я сподіваюся, що там, у глибокому тилу, своїм відмінним навчанням і сумлінною працею ми допоможемо нашим батькам і братам бити ворога! А зараз усі організовано підемо в їдальню. Машини чекають, і тому наказую: обідати швидко, по-солдатськи! Вантажити будемо самі, через це вимагаю дотримуватися суворої дисципліни й свідомості!