Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

Я опустила на себе очі. На спідниці в мене була одна величезна потворна пляма від блювоти (я як могла стерла її в кухні, але вона насправді не зійшла) та ще одна від моїх шмарклів. Були три чи чотири жирні плями від печені та ще трохи бризок від мийки, у якій я витирала горщики. На подолі ще з ранку лишився бруд, а ще я продерла в ньому кілька нових дірок, навіть не помітивши. Того ранку мати заплела мені волосся в коси, завила його та заколола, але більшість кілець зісковзнули в мене з голови й тепер були великим заплутаним клубком, який наполовину звисав у мене з шиї.

Я цього не помітила; це для мене зовсім не було незвичним, якщо не брати до уваги того, що під цим безладом на мені була гарна сукня.

— Я… я готувала та прибирала… — спробувала пояснити я.

— Найбрудніша у цій вежі ти, — промовив він — чесно, та все одно жорстоко. Я зашарілася та, опустивши голову, підійшла до столу. Виставила й оглянула все, а тоді з жалем усвідомила, що, поки я бродила туди-сюди, захололо все, крім масла, яке лежало в тарілці розм’яклою вогкою масою. Навіть моє чудове печене яблучко геть застигло.

Я розпачливо витріщилася на нього, намагаючись вирішити, що робити; чи маю я винести це все донизу? Чи він, може, буде не проти? Я повернулася та мало не зойкнула: він стояв просто за мною, поглядаючи на їжу з-за мого плеча.

— Розумію, чому ти боялася, що я тебе засмажу, — сказав він, перехилився та зачерпнув ложку печені, порушивши шар жиру, що холонув на її поверхні, а тоді вкинув її назад. — Із тебе вийшла б краща їжа, ніж оце.

— Я не блискуча куховарка, але… — почала я, збираючись пояснити, що я не так уже й жахливо готую, а тільки не знала, куди йти, але він перебив мене, пирхнувши.

— Ти взагалі можеш щось робити? — насмішкувато запитав він.

Якби ж то мене краще навчили прислужувати, якби ж то я хоч раз насправді подумала, що мене можуть обрати, та була б краще підготовленою до всього цього; якби ж то я була трішки не така нещасна та втомлена та якби ж то я не відчула трохи гордості за себе на кухні; якби ж то він безпосередньо перед цим не посміявся з мене за те, що я ганчірка, як робили всі, хто мене любив, але зі злобою замість ніжності — хоча б щось із цього, і якби ж то я не зіштовхнулася з ним на сходах і не дізналася, що він не збирається кинути мене у вогонь; тоді я б, мабуть, просто зашарілася і втекла.

Натомість я зопалу кинула тацю на стіл і крикнула:

— Тоді чому ви забрали мене? Чому ви не забрали Касі?

Я стулила рота, щойно сказала це, засоромившись самої себе та вжахнувшись. Я вже була готова хутко взяти свої слова назад, перепросити його, сказати, що я ненавмисне, я не мала на увазі, що він має натомість піти забрати Касю; я піду та зроблю йому ще тацю…

Він нетерпляче перепитав:

— Кого?

Я витріщилася на нього.

— Касю! — сказала я. Він лише поглянув на мене так, ніби я знову підтверджую йому свою придуркуватість, і я, розгубившись, забула про свої шляхетні наміри. — Ви збиралися забрати її! Вона… вона і розумна, і смілива, і готує чудово, і…

Він щомиті мав дедалі роздратованіший вигляд.

— Так, — відрізав він, перебивши мене, — я справді згадую цю дівчину — і з лиця не схожа на коняку, і не брудна нечупара, і вона, гадаю, не стала б на мене репетувати цієї ж хвилі: досить. Ви, сільські дівчата, усі спочатку докучливі, хто більше, а хто — менше, але ти показуєш себе справді визначним взірцем бездарності.

— Тоді вам не треба мене утримувати! — встала я дибки, люта й зачеплена за живе: «схожа на коняку» — це було неприємно.

— На превеликий жаль для мене, — промовив він, — саме в цьому ти й помиляєшся.

Він схопив мене за зап’ясток і грубо розвернув: стоячи просто за мною, витягнув мою руку над їжею на столі.

— Ліринталем, — вимовив він дивне слово, що з легкістю злетіло з його язика та різко задзвеніло мені у вухах. — Вимови це зі мною.

— Що? — сказала я; я ще ніколи не чула цього слова. Та він сильніше притиснувся до моєї спини, притиснув вуста до мого вуха та грізно прошепотів: — Вимови це!

Я затремтіла, і, бажаючи лише, щоб він мене відпустив, промовила це разом з ним: «Ліринталем», — тим часом як він тримав мою руку простягнутою над їжею.

Повітря над нею замерехтіло; видовище було жахливе, наче весь світ — це ставок, у який він може кидати камінці. Коли воно знову розгладилося, їжа змінилася повністю. Там, де були печені яйця, лежала смажена курка; замість миски кролячої печені — купка дрібнесенької молодої весняної квасолі, хоча її сезон уже сім місяців як минув; замість печеного яблука — пиріжок, повний тонесенько нарізаних яблук, усіяний товстими родзинками та вкритий медом.

Він відпустив мене. Втративши його підтримку, я захиталася та схопилася за край столу, а легені в мене спорожніли, неначе хтось сів мені на груди; я почувалася так, ніби з мене чавили сік, як з лимона. По краях поля зору мерехтіли зірочки, і я зігнулася, мало не мліючи. Я лише здалеку побачила, як він опускає очі на тацю, а його обличчя дивним чином хмурніє, ніби він водночас здивований і роздратований.

— Що ви зі мною зробили? — прошепотіла я, коли знову змогла дихати.

— Перестань скиглити, — зневажливо промовив він. — Це всього-на-всього примова, — весь його можливий подив зник; він махнув рукою на двері, сівши за стіл перед обідом. — Добре, забирайся. Я бачу, що витра­чатиму на тебе надто багато свого часу, та на сьогодні з мене досить.

Ну, хоч цьому наказу я була рада скоритися. Я й не спробувала взяти тацю, а лише повільно вибралася з бібліотеки, тримаючи руку біля тулуба. Досі ледве йшла від слабкості. Майже півгодини пхалася сходами назад, аж до горішнього поверху, а потім увійшла в маленьку кімнатку й зачинила двері, підтягнула до них тумбочку та впала на ліжко. Якщо Дракон підходив до дверей, поки я спала, то я нічого не чула.

Наступні чотири дні я не бачила Дракона. Ці дні я з ранку до ночі проводила на кухні: знайшла там кілька куховарських книжок і гарячково відпрацьовувала кожен рецепт у них один за одним, намагаючись стати найчудовішим кухарем, про якого хто-небудь