Читати книгу - "Донор для небіжчика"

— Угу, — знову хитнув головою лікар. — Нічим не можу допомогти — він розвів руками, наочно демонструючи свою безпорадність. — Ключі від архіву в старшої медсестри на загальній в’язці. А вона буде аж у понеділок. Вибачте, молодий чоловіче.

«Аякже, на загальній в’язці, козел».

Схожу тактику Герман добре знав.

Коли лікар уже збирався зробити недвозначний жест, що означав «усі запитання на сьогодні вичерпані, чи не пора вам, молодий чоловіче додому; приходьте в понеділок, а ще краще — ніколи…», Герман вклав у лапу лікарю десятидоларову купюру.

— Я хотів би з’ясувати деякі деталі без зайвих затримок. Ви мене розумієте?

Цього разу лікар виявив до Германа більш жвавий інтерес.

Тепер він його прекрасно розумів.

— Хвилинку, — він засунув гроші до кишені халата. — Я гляну…

Черговий лікар пройшов коридором, відчинив ключем двері з написом «ОРДИНАТОРСЬКА» і щез за ними.

— Вам пощастило, молодий чоловіче, — заявив він, повернувшись через хвилину. — Ключі виявилися на столі.

Потім бадьоро повів Германа в архів.

«Звичайно, вони виявилися на столі».

Це був малюсінький архів, меншого Германові не доводилося бачити: здавалося, тут ніде одночасно розвернутися навіть двом павукам, що прилипли до стелі біля плафона, всередині якого ледь світила тьмяна сорокаватна лампочка. По суті, це була просто маленька комірчина, в яку якомусь розумнику спало на думку засунути стелаж, забити його під саму зав’язку картонними папками, а потім цей розсадник клопів гордо назвати архівом.

— Півтора року тому? Отже… березень або квітень, — пробубнів лікар, риючись у якихось курних папках із таким виразом обличчя, який чітко говорив: «Бачиш, як я маю бруднити свій білий халат за твої нещасні десять баксів?!»

— Як ваше прізвище?

Герман назвав.

Лікар, важко сопучи (ймовірно, через пил), копався хвилин десять, вдивляючись у кожну відібрану ним папку й у кожну сторінку відібраної папки, аж у Германа виникла весела підозра, що той розучився читати й намагається відшукати знайомі літери.

— Є… — нарешті задоволено крекнув лікар і розправив вільною рукою загнутий куточок сторінки. — Ось і ваша стаціонарна картка.

Герман мимоволі напружився.

Зараз він дізнається… Зараз він дізнається… ЗАРАЗ…

На чолі виступив холодний піт, сорочка теж моментально змокріла.

— Так, подивимося… — говорив лікар; у лінзах його темних окулярів Герман бачив значки слів, що підстрибували, перевернуті догори ногами.

— Ось… Діагноз… Гострий перитоніт… Прооперовано… Оперував… Угу… Стан задовільний… Ага, — ось як! Наступного дня — погіршення… Аналізи… — бурмотав лікар. — Переливання крові в обсязі…

— А що саме вас цікавить? — він підняв очі на Германа.

— Нічого… Я вже з’ясував, — глухо мовив Герман і без церемоній розвернувся.

Елементарно.

Він вийшов зі старого лікарняного корпусу, ще польського будівництва, й, завмерши на мить, зробив ковток вогкого повітря; це був запах довгих дощів — трошечки сумний, як прощальні парфуми літа, що відходить. Небо над головою було ще чистим, але Герман відчував, що за найдальшими дахами будинків уже гуртуються сірі хмари, як вони валують, збираючись у гігантський мокрий кулак.

Машина чекала Германа на стоянці, за три квартали вниз дорогою. Він попрямував до огорожі лікарняного двору повз два хирляві клени, на яких химерна рання осінь уже подекуди торкнула листя червоно-жовтою фарбою, наче повз них перед цим пройшовся неохайний художник.

«Елементарно — ось ЯК».

— Твоя правда, хлопче, вони влили мені заражену кров.

«Елементарно, так?» — поблажливо усміхнувся Гера.

Отже, саме так усе й було: того дня він часто непритомнів через лихоманку, і всі події першого (й частково другого) дня сховалися за каламутною завісою марень, жару й болю. Він не пам’ятав про переливання, і це було елементарно. Мабуть, пізніше повідомити йому про це або не вважали за потрібне, або — просто забули.

Добрі лікарі…

Герман витягнув із шафи велику спортивну сумку — старого мандрівника, — яка вже багато років, покриваючись пилом, чекала свого часу. Він поставив її на підлогу, верх трохи прогнувся, і, здавалося, темно-синя сумка посміхалася відкритою блискавкою на бічній кишені, як забутий друг, про якого нарешті згадали: «Як у старі добрі часи, Геро?»

Він почав складати речі. Що йому може знадобитися? Тільки найнеобхідніше: пара змінної білизни, светр, спортивна куртка на випадок ранніх холодів, цигарки, та одноденний запас їжі — кілька бутербродів, термос із гарячою кавою, три банки консервів і все… Сумка вийшла легкою, трохи більше трьох кілограмів — якраз.

Нарешті він випрямився й поплентався у вітальню.