Читати книгу - "Прекрасна одержимість"

– Хто ж би сумнівався! Ще й як! – прохрипів Бліс.

Вважають, йшлося в репортажі, що якби вдалося відразу застосувати дихальний апарат, то життя доктора Гадсона можна було б врятувати. Доглядач, Перрі Раґлс, відразу запримітивши лихо, хутко повеслував до свого господаря, пірнув у воду і витяг його зм’якле тіло на човна. З відчаю Раґлс попрямував зі своїм знепритомнілим пасажиром до Виндимерського берега і гріб доти, доки йому вистачило снаги. Невелике судно, приваблене його знаками, поспішило туди; у човні, що дрейфував серед озера, знайшли згорбленого чоловіка, який істерично ридав над бездиханним тілом доктора Гадсона.

– Ніколи не бачив такої собачої вірности, як у старого Перрі. Думаю, що він пірнув за ним, не скинувши одежі, і навіть не подумав про свою хвору ногу.

Роберт Меррік, повідомляла далі газета, був одинаком покійного Кліффорда Мерріка і місіс Мексін Меррік, що тепер проживає в Парижі. Саме того дня він повернувся з тривалого гостювання у своєї матері, вирушивши за кордон відразу по закінченні першого семестру на останньому році навчання в університеті штату. Також його знано як внука Ніколаса Дж. Мерріка, вислуженого засновника і великого акціонера корпорації "Аксіон Мотор", разом з яким він проживає у "Виндимері".

– Сподіваюся, цей молодик здатен усвідомити, наскільки безцінна ця особа, – промовив доктор Бліс, відклавши газету, – тепер, коли йому повернули життя таким коштом!

Був ще один збіг обставин, пов’язаний з цією подією. Сільський лікар, підозрюючи, що голова Мерріка потребує фаховішого обстеження, ніж він спроможний надати, відправив його в машині швидкої допомоги до Брайтвудського шпиталю. Тоді він ще не знав, що людина, яка прославила Брайтвуд своїми операціями на мозку, не зможе прийняти юного пацієнта.

– І що, на твою думку, сказав той хлопець, – роздумувала пані Бліс, – дізнавшись, якою ціною врятоване його життя?

– Ну, – міркував понуро лікар, – спираючись на власні спостереження за такого роду блазнями, які падають у воду від удару бушпритом серед білого дня, чий батько мертвий, матір живе в Парижі, а слабий на розум дід – мільйонер пенсійного віку, я можу лише припустити, що він черкнув сірником до бильця свого ліжка і пробурмотів: "Хто ви взагалі такі!"

Повільно й обережно – бо ж він ще досі не очуняв після битви з пневмонією, що стала наслідком тривалого застосування провітрювача легенів в недосвідчених руках переляканих людей – двоє сестер везли юного Мерріка до прекрасно обладнаного солярію.

– Це йому анітрішки не зашкодить, – мовив доктор Вотсон, – а там на горі є хоча б щось схоже на вітерець.

Спинивши його візок на певній віддалі від загальної групи пацієнтів, які, здебільшого, були в таких же білих чалмах, як і він, його небалакучі доглядальниці подріботіли хутко геть, неначе радіючи тому, що можуть взятися до приємніших справ.

Їхній поспіх ще більше збив його з пантелику. Учора він пробував пояснити повсюдну мовчазливість людей, що чекали на нього: причина в погоді. Сира, волога погода, характерна для середини серпня, винна в цьому. Якщо лікарі непривітні і скупі на слова, сестри різкуваті й черстві, це сталося, тому що пацієнти капризували… усім не по собі… цілком природно.

Але, попри це, щось набагато поважніше ніж низькі показники барометра, дошкуляло цьому шпиталю. Його понурість була надто тривкою, щоби її приписувати темному жовтому небу чи втомливій спеці. У Брайтвуді панував неспокій; і Боббі теж не міг позбутися відчуття, що саме він – головна його причина; бо звідки ж тоді ця змова понуро мовчати у поводженні з ним? Милий Боже!.. Він же міг виявитися якимось злиденним ледарем, якого виловили з канави і залатали тільки з чистого милосердя… Хіба вони не знають, з ким мають справу?… Авжеж, його дід міг би викупити тут все до останку, навіть не завваживши страти!

Однак довелося визнати, що його не просто нехтували. Щось повсякчас витало над ним… Боже!.. Що ж за страхіття йому довелося пережити!.. Ця мла… що сунула сіро-білими, кулястими згустками через дорогу – непроникна, їдка, задушлива – вогка, морозна, липка хмара, що давила йому на груди, зв’язала руки, спутала ноги… Ця подорож з Потойбіччя!.. Чи проживе він досить довго, щоб забути її? Він дрижав від спогаду про неї!.. Ця невимовна втома!

Инколи він переступав межу терпіння. Після того як вилазив, хитаючись, намацуючи собі шлях, на кілька хитких східців, Щось накочувалося на нього з ревом велетенської хвилі, і відкидало на неймовірну віддаль назад у небуття. Тоді шаленство бурі стихало, і западала зловісна тиша… Чи справді був він тоді мертвий?… Раптом Щось знову допадалося до нього і ще глибше поволокло в задушливу млу…

Коли минула ціла вічність – і він постарів, зачерствів і занеміг від безнадійної боротьби – його становище почало прояснятися. Де-не-де траплялися кошлаті просвіти у завісі з мли, крізь які була змога розпізнати певні орієнтири, коли здіймалися вгору шпилі і башти, ледь мріючи на кислотній рівнині. Ці примарні чуття спершу були виключно нюхові. Він десь читав, що ніс більше інтегрований в структуру мозку, ніж инші органи чуття. Можливо, що нюх (його зацікавлення фізіологією було лише поверховим) є найстарішим з усіх органів сприйняття; він розвинувся першим. Але ні; першим був дотик, і лише згодом запах… Його вражало й дивувало, що певна частина його свідомости волоклася збоку, аналізувала скруту, у яку потрапила друга її частина, бредучи крізь млу.

І ось з’явився набагато більший проріз у тягучій хмарі, і через нього війнуло сумішшю розпізнаваних пахощів; міцний дух вдарив йому в