Читати книгу - "Прекрасна одержимість"

– Оце так пофортунило! – спостерігачі зазвичай зауважували, коли він заганяв гольфового м’яча в лунку довгим ударом знизу.

– Незвичайно точний здогад! – подеколи погоджувалися колеги, коли якийсь досить сміливий прогноз – скажімо, визначення точного розміщення мозкової пухлини за такими загадковими ознаками, як вигин брови, сіпання губ, постава руки уві сні чи поява недоречної фрази в буденній розмові – було підтверджено.

Серед трофеїв на коминку – оздоблених написами, які завжди вражали приїжджого колегу, що не міг надивуватися багатогранності хисту господаря – був потьмянілий водний приз з трьома ручками, який доктор Гадсон виграв у ранні дні навчання в інтернатурі, здобувши першість у запливі на милю.

– Досі плаваєте?

– Регулярно.

– Вам це до душі?

– Скажімо так, мені це корисно.

– Допомагає позбутися жиру?

– Мабуть. Але в будь-якому разі мені це корисно.

У певний момент свого візиту гість покартає атлетичного господаря за надмірну обачливість; позаяк найпомітнішим предметом умеблювання "мисливської кімнати" є не надто декоративний дихальний апарат велетенського розміру, який використовують рятівники на гамірних причалах і людних пляжах, оснащений нікельованими кисневими балонами і таємничими механічними пристосуваннями.

– Що це за річ?

Гадсон розповість йому, стисло, нехотячи.

– А навіщо воно вам?

– О, хтось може упасти вниз. Вода тут глибока.

Гість швидко зрозуміє, наважившись наполягти на своєму питанні, що доктор Гадсон не полюбляє будь-яких розмов про водні розваги. І гостя почне розбирати цікавість. Перрі Раґлс міг би пояснити, якби мав таку охоту. Одного разу у Флінтріджі здійнялася велика тривога, унизу на вузькому пірсі. Навіть Марта про це не знала. Об’явившись наступного разу, доктор Гадсон привіз дихальний апарат, і пояснив правила його застосовування нажаханому Перрі, що опісля лякався цієї речі гірше від смерти. Вона стала темним привидом, що не давав йому спокою. Одного дня, побоювався він, йому доведеться з ним експериментувати. Цей обов’язок обернувся на повсякчасну, безжальну загрозу, яка катувала його і не давала спати вночі. Того дня хірургові довелося вислухати щиру й чесну думку свого неотесаного доглядача. Ой як довго ніхто не називав Вейна Гадсона дурнем у вічі. Він прийняв це звання з гідністю.

– Може це справді так, Перрі, – відповів він серйозно. – Тобі нелегко буде дати собі раду. Але хай там як, мусиш мати на увазі, що верхній кран пропускає кисень; і якщо тобі доведеться скористатися ним, не хвилюйся надміру, щоб не забути.

Не так вже й мало світил хірургічного світу, мешканців велетенських міст, пригадали недовгі й дещо бентежні розмови про плавбу за час свого гостювання у Флінтріджі, коли одного суботнього ранку на початку серпня прочитали на першій сторінці репортаж, що доктор Вейн Гадсон, знаменитий нейрохірург з Детройта, утопився напередодні ввечері поблизу своєї літньої резиденції на озері Сагінак.

Сидячи за сніданковим столом в Сієтлі, доктор Герман Бліс зачитував приголомшливі заголовки своїй дружині, і коли вона щось співчутливо зауважила, додав:

– Не тільки трагічно, але й неабияк дивно!

Змушений пояснювати, він розповів їй про подробиці свого візиту до друга, що жив у котеджі над озером, і про важку скутість, що запанувала в їхній розмові, коли він став розпитувати про втіху, яку господар має від води.

– Ти хочеш сказати, – припустила місіс Бліс, – що перед його очима промайнуло примарне видиво долі, яка чекає на нього?

Її чоловік скривив губи і похитав головою.

– Я не надто вірю в такі теорії, – оголосив він дещо палкіше, щоб видатися переконливим.

– Але ж одного разу ти сказав мені, що доктор Гадсон – "провидця".

– Це лише гарне слівце, Ґрейс. Провидців не буває. Однак Гадсон був незвичайно чуйний; наділений винятковими психічними здібностями.

– Але чому ж він не відмовився від плавання, – допитувалася місіс Бліс, – якщо так боявся його?

– З тієї ж причини, поза всяким сумнівом. Я ще не зустрічав людини, настільки нетерпимої до звичайних людських боязней і сповненої такого пристрасного жадання позбутися будь-якої залежности від страху. Не сумніваюся, що саме ця річ мулила йому серце, і він твердо вирішив пересилити її.

– Але – якщо вживати ту саму логіку – він міг би стрибнути з урвища, якби зрозумів, що боїться його.

– Це не зовсім те саме! Тут йдеться про те, що він міг робити легко, вправно й безпечно. І зненацька, з якоїсь причини, він чомусь налякався. Можливо, то була судома… що могла повторитися. Страх пробрався в його думки… Він гордився, що здатен тішитися цілковитою свободою розуму, але раптово усвідомив, що пригрів чудовисько! І допоки його розум пускав у гості цю фобію, він тією ж мірою вже не належав собі, і тому вирішив стати на герць з супротивником. Мабуть, це пояснює все.

Газетна стаття розповіла про подальші подробиці: з огляду на неймовірний збіг обставин дихальний апарат, який доктор Гадсон тримав у своєму котеджі, знадобився на протилежному боці невеличкого озера, саме в ту трагічну мить, коли власник так потребував його.

За кілька сотень ярдів від берега, поблизу Виндимеру, батьківського маєтку, юний Роберт Меррік, що один плив на своєму паруснику, знепритомнів від удару бушпритом і впав у воду.

– Звісно, що п’яний, – обурено прокоментував доктор Бліс. – Такого не буває з тверезими людьми.

Схвильовані купальники, дізнавшись, що в котеджі