Читати книгу - "Янголятко в кутих черевиках. Книга друга"

— До біса!

— Так-так! — вивертається з-під ліктя та усміхається, радо прагнучи прислужитися.

— До біса! — гримнути простісінько в його зморшкувате обличчя.

Як же мені діяти? Висмикнути з каменя меч? Я ладна це зробити. Сорок років у череві Левіафана? Та для мене це справжня дрібниця! Перетворитися на черепаху із трьома слонами, що трублять на її спині?!

Стрибнути на піднятий у руках щит, без шолома, з прапором у гаптованих лілеях?!

— Ми йдемо на бій!

Величезне військо навкруги:

— Аааааааааааааааааа!!!

— Ми знищимо їх!

— Аааааааааааааааааа!!!

— До бою-ууу!

Пританцьовую та посміхаюся до всіх зустрічних:

— Я йду воювати!

До тих, котрі посміхаються разом зі мною:

— Я знищу їх!

П’ятеро вантажників у червоних комбінезонах курять біля свого фургона.

— Ви допоможете мені?

Без питань:

— Навіщо?

— Просто так.

— Що підняти?

— Ось це, — сказала я.

— Нормально.

І вони підняли люк, відкривши для мене вхід до каналізації.

— Будь обережна!

— Дякую! — відгукнулася я далекою луною там, глибоко внизу.

Летіти крізь діру? Що далі, то страшніше?

Я спускалася сходами. Незліченними сходами. Незліченними скобами в стіні.

Відкритий люк над головою поступово зменшувався. Ось він уже перетворився на крапку. А потім я зійшла так далеко, що побачила в ньому зірки.

— Потяг далі не йде. Прохання звільнити вагони…

Я розтисла пальці, стрибнула вниз і здійняла вихлюп чорних крапель. Каналізація.

— Вітаю. — сказав Вітчим. — Ти врешті-решт знайшла свій справжній дім.

— Каналізація, — озвалась я. — Тут виплоджуються такі, як мій названий татко.

Цегельне склепіння. Зелені мохи. Тисячі коридорів, сто тисяч труб та сила-силенна води.

Куди?

Головне — йти. Якщо тобі призначено дорогу, ти сама до неї прийдеш.

— Але, — попередила я, ступаючи перший крок, — щоб ніяких щілин у підлозі, ніяких «а» позаду, і ніякого дзеленчання ланцюгів. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — озвалося підземелля. — Цілком-цілком зрозуміло.

— От і добре, — мовила я, ввімкнула ліхтар і спрямувала промінь світла йому в самісіньке обличчя.

Цегельні склепіння, зелені мохи, чорні перлини бризок. Ледь чутне життя міста вгорі — на землі.

— Агов!

— Що?

— Ніч.

— То й що з того?

— Темрява.

— Ніч, — сказала я. — Вогнища.

— Під землею?!

— Авжеж, — відказала я. — Вогнища підземного міста жебраків.

Перше багаття під землею запалало для тих, хто скинув сюди Місто.

Політ униз. Падіння ще до одного пекла. Що за життя? Покара злиднями.

Великий Жебрак. Перший, кому вистачило сил не зневажати себе.

Він падав сюди та співав, уникаючи темряви.

Жахливі тварюки! Він не дивився на них, а просто собі співав.

Страшенний сморід довічного мороку! Він руйнував риштаки в асфальті, а потоки води змивали нечисть.

Самотність! Стара дівка! Він глузував з неї.

А тим часом збирав коріння, що стирчало в стінах галерей. Він збирав газети, принесені сюди струменями дощу, які перетворилися на водоспад. І він розпалив перше багаття, аби той, кого буде скинуто після нього, ішов на світло вогню.

— Здоров, брате.