Читати книгу - "Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)"

По-перше, у 2084 році виповнюється 1220 років першого хрещення Руси князем Аскольдом. По-друге — минає 1030 років з часу остаточного розколу єдиного християнства. Хіба не добра нагода, щоб відновити єдність? Що ж до московсько-російського православ’я, — зиркнув суворо Ізидор на кардинала, який записував старанно його слова, — то трагедія наших російських братів во Христі полягає в тому, що вони перетворили церкву на підпорядкований Кремлю ідеологічний департамент Російської держави. З розпадом держави на шість частин розпалася, відповідно, московська православна церква. Існує, щоправда, Суздальська митрополія на чолі з патріархом Савелієм. Безперечно, ми запросимо всі російські християнські церкви до участі в Соборі, хоча усвідомлюємо, який шалений опір цей акт може викликати в частини російського кліру. Вони виступають категорично проти екуменізму. Вони ще не зрозуміли, що Третього Риму — московського — вже немає і ніколи не буде, а четвертий, у Києві, ми не збираємось будувати. Ми лише хочемо відновити дух єдності юдейсько-римсько-грецького християнства, який панував у першому тисячолітті. Повернутися до нашого спільного коріння.

Папа Климент підвівся й обійняв Ізидора.

— Брате Ізидоре, прошу призначити повноважного представника для підготовки тексту Акта і технічних аспектів Собору. З нашого боку це буде архієпископ Монті. Через кілька днів він стане кардиналом і буде призначений державним секретарем.

На замкнено-незворушному обличчі Монті засвітилася радість — хоча, можливо, це промінь сонця впав випадково на нього.

Папа запросив Патріарха України-Руси на спільну молитву нагору до своєї приватної каплиці, а генерал Гайдук пішов оглядати скарби Ватикану в супроводі перекладача — молодого монаха-францисканця отця Василія, який походив з Ужгорода і працював на четверте управління НРА — Національного розвідувального агентства України-Руси.

Римський клуб інтегральних досліджень був нічим не прикметною приватною організацією; у Вічному Місті таких нараховувались сотні — і благодійних, і розвідувальних, і аналітичних, і диверсійних — одні діяли проти Півночі, інші працювали на дестабілізацію Південної Італійської Республіки. Римський клуб належав невідомому Фонду Крюгера, за рахунок якого міг орендувати будинок, утримувати близько двадцяти постійних працівників і фінансувати таємні філіали на території України-Руси. Характер діяльності клубу не привертав уваги римської влади, яка не бачили нічого протизаконного в проведенні незрозумілих досліджень жменькою законослухняних імігрантів, котрі не втручалися в заплутані справи поділеної Італії.

Рівно о п’ятій годині вечора Безпалий ступив у невеличкий конференц-зал на другому поверсі; посередині кімнати стояв овальний стіл, оточений десятьма кріслами. В залі було двоє: лисий повновидий чоловік у зеленому френчі, який сидів з правого боку столу; біля вікна, що виходило в patio, за окремим столиком, заставленим якоюсь апаратурою, всілася людина на ім’я Вінсент; це він вранці зустрів Джорджа в приймальні клубу.

«Особіст, — подумав Джордж. — Це він мордуватиме мене».

— Як доїхали, лейтенанте? — ввічливо спитав чолов’яга в зеленому френчі. — Сідайте. Називайте мене Полковником.

Джордж сів навпроти Полковника. Той уважно приглядався до нього, потім задоволено сказав:

— Викапаний батько. Такі самі кучері. І очі. Не треба ніяких посвідчень. Чи не правда, Вінсенте?

Вінсент ніяк не відреагував на ці слова.

— Я потрапив у надзвичайну ситуацію, — Джорджу здалося, що голос у нього мертвий і звучить іззовні і здалеку. — У мене вкрали сумку з усіма документами. Тими, що передав вам полковник Стригун.

— Як украли? Де? — здивувався Полковник. — Ти хоч знаєш, які документи мав привезти?

— Не знаю, що в них, але знаю, що дуже важливі.

Через годину доскіпливого допиту, в ході якого Джордж не оповів нічого нового, Полковник наказав Вінсенту:

— Підключи його.

Той жорстко поклав свої м’язисті руки на плечі Джорджа й всадовив нещасного лейтенанта за стіл з апаратурою, причепив присмочки до грудної клітини, надягнув на руки манжетки, наче кайдани замкнув, а на голову — важкий шолом, від якого йшов запах горілої гуми. Перевіривши апаратуру, Вінсент, упершись поглядом в екран монітора, почав новий допит, десятки разів повторюючи ті самі запитання. Джордж відповідав, намагаючись не помилитися, кажучи абсолютну правду про подію в електричці. Раптом на екрані він помітив якісь прозорі тіні, що виникали з безладу; Джордж зрозумів, що це його спогади про вагон електрички — і здригнувся, побачивши обличчя літньої італійки, її втомлений незмигний погляд, який породжував у його душі болісно-солодкі спогади і бажання.

— Хто ця жінка? — спитав Полковник, який уважно стежив за екраном.

— Не знаю, я її не знаю.

— Вона була у вагоні?

— Я її не бачив, — збрехав Джордж, намагаючись зберегти свою таємницю і не втягнути ні в чому не повинну жінку в нещастя, що трапилось із ним.

— Він бреше, — вказав на показники приладів Вінсент.

— Хто вона? Ти мав із нею контакт? — наполягав Полковник. — На кого вона працює?

— Ні з ким я не мав жодного контакту. Ніякої жінки не знаю. Сумку вкрали, коли карту вивчав.

Ще через дві години Полковник, який жодного разу не підвищив голосу й не вилаявся (це злякало Джорджа), втомлено сказав:

— Ти сидітимеш у камері в підвалі. А ми будемо шукати твою сумку. І цю жінку. Вінсенте, — наказав він, — зв’яжись із центральним офісом залізничної поліції, там працює капітан Бонетті. Ось його особистий номер. Подзвони йому негайно. Скажеш — від Крюгера.

— Слухаю, — Вінсент переніс номер із гаджета Полковника до свого.

У цю мить Джордж, який уже підвівся, щоб іти до в’язничної камери, почув за спиною хрипкі звуки синтезатора людського голосу, що повторив слова Полковника:

— Скажи — від Крюгера. Від Крюгера.

До конференц-зали в їхало безшумно електричне крісло-візок, сяючи хромованими деталями й спицями великих коліс. На візку вмостилася, як здалося Джорджу, штучна істота: голова скидалася на гібрид протигазної маски й чорного щитка для електрозварювання — з мерехтливими вогниками замість очних прорізів.