Читати книгу - "Іван Виговський"

У цьому ж запевняли й посланці Виговського (І. Мануйлов, В. Данилов), за думкою яких гетьман нібито не відав про посилку писарем «вістових листів» до Москви. Сам же Виговський, особливо на завершальному етапі Національно-визвольної війни, енергійно працював з гетьманом на полі зміцнення союзу Гетьманщини з Московською державою. До того ж писар запевняв царських представників у тому, що на випадок невдачі у боротьбі проти Речі Посполитої він разом з батьком та «лутчими людьми» Війська Запорізького перейде жити в Московську державу.

Чи й справді Виговський діяв таємно від гетьмана, чи й справді він був більшим прихильником союзу з Московщиною, ніж останній? На це питання треба дати негативну відповідь, навіть не беручи до уваги зовнішньополітичну діяльність Виговського вже в якості гетьмана. Важливим аргументом на користь нашої думки є той факт, що і уряд Речі Посполитої трактував Виговського як прихильнішу до себе людину, ніж Хмельницький. В анонімному листі одного з представників панівних кіл Речі Посполитої містилася порада якомусь шляхтичу щодо повернення останньому маєтностей на визволених територіях України. Адресату рекомендувалося звертатися не до Хмельницького, а до Виговського, як більш прихильного до поляків. Цікаво, що ряд джерел свідчить про те, що саме Виговський зм’якшував позицію Хмельницького на переговорах з дипломатами Речі Посполитої, залагоджував конфлікти, обіцяв польським послам вплинути на гетьмана і дійсно впливав… А вплив у генерального писаря був неабиякий. Невипадково польська агентура доносила: «Виговський керує геть усім і сам без Хмельницького відправляє послів». Посиленню впливу Виговського сприяв і шлюб його молодшого брата Данила з дочкою Богдана Хмельницького Катериною. Зазначимо, що і трансільванський князь Д’єрдь ІІ Ракоці вважав Виговського прихильнішим до себе і пропонував генеральному писареві високу посаду в Трансільванії, обіцяючи щедро винагородити його і надати у власність великі міста.

Але, на наш погляд, не треба шукати якихось реальних розходжень у зовнішньополітичному курсі генерального писаря та гетьмана. Тут можна побачити лише своєрідну політичну лінію, котра в загальних рисах була узгоджена з гетьманом, дипломатичний талант якого перевищував талант Виговського. У ході переговорів генеральному писареві відводилась роль буфера, провідника м’якішої і поступливішої лінії, що справляло відповідне враження на іноземних дипломатів. Такий «імідж» Виговського дозволяв краще пізнати наміри протилежної сторони, навіть виявити її агентурні зв’язки і, що найголовніше, створював додаткові можливості для дипломатичного маневру.

Протягом гетьманату Хмельницького не можна побачити серйозних розходжень між гетьманом і генеральним писарем. Останній мав рацію, коли заявляв російським послам: «Крымский царь, и колга, и норадим, и мурзы, и хто у них есть владетели, меня слушают. Ведомо им, что за помочью Божию я в Войску Запорожском владетель во всяких делах, а гетман де, и полковники, и все Запорожское Войско меня слушают и почитают. А то де вы и сами видите, что гетман и лутчие люди Войска Запорожского мне верят во всем». Російський посол О. Мисков писав пізніше (у листопаді 1656 р.), що його з листом до Хмельницького не допустили, а Виговський «лист рванул из рук сердитым обычаем». Коли гетьман був хворий, то Виговський, особливо у останній рік життя, сам вів переговори з найповажнішими посольствами, про що свідчить зокрема донесення Ф. Бутурліна та В. Михайлова від 14.06.1657 р.

Лише одного разу мав місце конфлікт, який при всій невизначеності його характеру виразно засвідчив, хто є людиною № 1 у Війську Запорізькому. У 1653 р. слуги й челядь Виговського зачепили без його відома гетьманських слуг, а Виговський про це не знав «за недосугами своими». Після цього ж стався конфлікт між Данилом Виговським і переяславським полковником Павлом Тетерею. Козацька рада визнала винним Данила і засудила його до смертної кари. Лише заступництво генерального писаря, який умовив гетьмана змилуватися, врятувало життя Данилу. І в цей час слуга Виговського Ян Желдуновський побив гетьманських челядників, через що Хмельницький звелів стратити і самого генерального писаря. Від цього наміру гетьмана відмовили полковники та «все ратные люди». Гетьманський гнів був, як завжди, недовгим, і на запитання російських послів А. Матвеєва та І. Фоміна Мужиловський відповів: «Писарь де Иван Выговской у гетьмана по-прежнему и дел никаких у него, писаря, не отнял». Цей єдиний випадок непорозуміння гетьмана із генеральним писарем є все ж таки малозначущим на фоні тих гострих, навіть збройних конфліктів, що виникали в різний час у Хмельницького з Максимом Кривоносом, його сином (Кривоносенком), Данилом Нечаєм, Стефаном Подобайлом, Матвієм Гладким, Лук’яном Мозирою, Филоном Джеджелієм і навіть із власним сином – Тимошем Хмельницьким.

Звичайно, не можна говорити і про повну тотожність позицій гетьмана і генерального писаря у роки Національно-визвольної війни. Тоді в уряді Української держави більш-менш чітко визначився поділ на три політичних угрупування: центр, радикальний та поміркований напрямки. Головним представником центру був сам Богдан Хмельницький, на чолі радикалів, які у своїй програмі найпослідовніше висловлювали інтереси повстанських низів, стояли Максим Кривоніс, потім Данило Нечай, Матвій Гладкий, Лук’ян Мозиря, Стефан Подобайло. Нарешті репрезентантами поміркованих, котрі відбивали інтереси насамперед повстанської верхівки, були полковники Михайло Громика, Григорій Гуляницький, Григорій Лісницький, генеральний суддя Самійло Зарудний, генеральний обозний Тиміш Носач та інші. В діяльності цієї течії виразно простежується лінія компромісу з Річчю Посполитою.

В часи гетьманату Б. Хмельницького Виговський поділяв центристські позиції гетьманату, що, до речі, давало можливість зміцнити єдиний фронт боротьби проти магнатсько-шляхетської Речі Посполитої, цементуючи блок правих і лівих сил. Лише в останні роки життя Хмельницького (після Переяславської ради) Виговський зближується з поміркованими, що сприяло його обранню гетьманом, але водночас звузило соціальну базу гетьманату. Останнє мало фатальні наслідки, не зовсім передбачені І. Виговським на відміну від його попередника.

Відтворити військово-дипломатичну діяльність Виговського в роки Визвольної війни значно важче, бо про неї збереглося небагато документальних свідчень. Не варто сумніватися в тому, що він супроводжував гетьмана в його переможному поході 1648 р. під Пилявці, Львів і Замостя. 17.11.1648 р. Б. Хмельницький вислав посольство до трансільванського князя Д’єрдя I Ракоці та канцлера й головнокомандуючого трансільванських військ Яноша Кемені в справі союзу проти Речі Посполитої і підтримки кандидатури Д’єрдя I на польський трон. Це посольство складалося з Виговського і його товариша «нашого нотаря», тобто писаря, можливо Івана Креховецького. Наступного року Виговський брав участь у переможному поході повстанської армії під Збараж та Зборів. Хоч безпосередні переговори