Читати книгу - "Мереживо людських доль"

швиденько поскидали на сніг ковбани[20] дров і поїхали до Захаркової хати. Сани летіли швидко, легко. Вітер дув в обличчя. Чоловікам здалося, ніби то вони в дитинстві на санчатах з гори їдуть. Аж розреготались обидва, гнали коней з криками «Гайта!», проїхали вузеньку вуличку обсаджену кущами глоду і виїхали перед самою Захаровою хатою. Так шалено і влетіли у ворота, та різко зупинились, побачивши, як усі люди впали на коліна, і почали хреститися. Коли Захар увійшов до хати жінка, побачивши, зомліла.

Ох, і навів пуда[21] той випадок на ціленьке село. Та не останнім він був таким дивним, що стався з Захарком.

Десь років у шістдесять поліз Захар на черешню. Вже й зятя мав, і онуків, але ніяк він не допускав, щоб перший раз черешню куштували без його допомоги. Він повинен був сам вилізти на найвищу деревину, нарвати відерко черешень, з яких жінки приготують вареники, і вже потім всі разом скуштують. Так в нього було заведено здавна. То чому, і через які причини цього року він повинен відступати від сімейної традиції?

Вилізти Захар виліз, а злізти — ніяк. В голові паморочиться. В ногах дрижаки, кволість. Ледве зняли чоловіки з дерева та занесли до хати. Полежав Захар так дві доби. Послабував, погарячкував та й помер.

«Ще б жити і жити міг. Що то для хлопа шістдесять?» — бідкалися сільські ґаздині, але цього разу таки забрав Бог Захаркову душу до себе.

Спорядили Захарія в найсвітлішій кімнаті. Вбрали білу вишиту сорочку, широкі білі «калісони» з грубого домашнього полотна, і волосся розчесали так, як він завжди те робив: розділили рівнесенько на двоє, добряче змастили смальцем, та прочесали «грубим гребінцем», щоб рівчаки було видно. «Таким він був за живота, таким буде й по смерти», — плачучи примовляла Захарова жінка, Мариська.

Лежало Захарове тіло три доби в хаті. Люди навіть дивувались, що така духота, а він, як живий. Дяк читав «Псалтиру», жінки співали, домашні плакали.

Все село зійшлося на похорон, бо дуже добрим чоловіком був Захарко, ще й ковалем від Бога. В хаті, де містилось тіло зібралась найближча родина, а також дяк і священик. Інші стояли знадвору, і того, що діялось всередині бачити не могли. Як тільки із вуст панотця пролунало «Ві-і-і-чная па-а-а-ам’ять», — Захарко підвівся на лаві і широко відкривши очі та розвівши в сторони руки роззирався довкола зі словами «Люди, де я? Я в раю?» Люди, що були всередині разом зі священиком і дяком, почали втікати до сіней, стовпившись у дверях, бо знадвору творилось протилежне: не знаючи, що спричинило ті верески всередині, всі люди пхались до дверей, щоб увійти до хати. В сінчатах зчинився такий ґвалт, такі крики і виски, що чути було далеко за село. Тільки не кричала Захаркова жінка Мариська, бо припала до чоловікового тіла і не могла відірватись. А він тримаючи її за руку все шепотів: «Марисе-е-е-енько, я воскрес?». Так те ім’я Марисенько Воскреслий від того дня до нього «причепилось».

Дід Марисенько після останньої «смерті» прожив ще цілих сорок два роки свого третього життя…

Мольфар із Сосулівки
(Містика)

Справа була наприкінці дев’ятнадцятого століття. Жила в одному селі пара одна: Микола і Ганна. Чоловік питущим був і дружину сильно бив. Бувало: приповзе додому, трохи теплий, і давай жінку і дітей у чому були з дому гнати, попередньо «відходивши» кочергою чи поліном. А морози в ту зиму люті стояли. Такі люті, що відтоді люди більше таких не пам’ятали. І сніги, сніги — вищі самих людей. Завірюхи курили щодня від початку зими аж до кінця лютого. Як мовиться: в таку погоду добрий ґазда і пса на вулицю не вижене.

Біжить, бувало, бідна Ганна до сусідів посеред ночі, на нічліг проситься. Діточки дрібненькі також в одних сорочинах, та босенькі коло неї туляться. Сусіди Ганну шкодували, і допомагали як могли. Пригортає Ганна діточок тулячись в когось на печі чи на долівці. Де вже хто їм притулок знайде. А коли діти втихомиряться та позасинають, ридає Ганна, та чухає побиті місця, що пашать[22] як обмерзлі, аж до серця біль досягає. А на ранок чоловік проспавшись та дійшовши до тями, шукає жінку по сусідах, пробачення просить, і додому бідолашну кличе.

Ганна завжди поверталася, тому, що любила чоловіка дуже, тай не було більше куди їй подітися — бо сирота. Вона б рада для нього і зірки з неба діставати. І у всьому йому потурає[23], ні слова поперек не говорить. Сорочки йому цілу зиму вишиває, ноги йому миє, а ласки від нього не бачила ніколи. Тільки пиятика та кулаки.

Одного разу після чергової сварки та бійки поскаржилася Ганна сусідці, що якраз дала притулок у своєму хлівці їй і дітям.

— На все пішла б, — каже. — На все вже згідна, тільки, щоб жили в мирі та спокої.

А сусідка в селі знахаркою була. Травами та молитвами від хвороб людей зцілювала. І не тільки… Подумала-поміркувала вона хвильку, і говорить вона молодиці:

— Чула я, Ганно, таке кажуть, що в Сосулівці, є один ворожбит[24]. Старий він і дуже сильні його чари. Ти, кажеш, на все згідна? Як так, сусідко, то треба тобі до нього йти, мила. Тільки він один тобі допомогти зможе.

Розповіла сусідка Ганні, як потрапити до діда, але просила ще раз добре подумати, перед тим, як до нього йти. Подумати, чи вона повністю впевнена у своєму рішенні.

Жіночка була більш, ніж впевнена, що заради спокою сім’ї повинна допомогти чоловікові стати на шлях істинний.

Вранці, ще до сходу сонця, вийшла Ганна з дому, і пішла