Читати книгу - "Мереживо людських доль"

— Тринадцять?! О, свят, свят, свят, то недобре, — відповів хитаючи головою священик, й косо глянув на чоловіка. — Може вже досить?

— Мозе й досить, але кілько взе є, то є, — аж зігнувся Андрусько. То прийдете охрестити? — перепитав.

— Прийду, — розвів руками отець. — Даш мені знати, хто народився і чи все щасливо.

— Добре, панотцику. Добре. Слава Йсу в ваші хаті, — відповів Андрусько, і вже навіть торкнувся клямки дверей, щоб іти геть, як тут його хтось потягнув за язика. — Отце, скажіт-но мені, як мудра людина: а як то люди роб’є, аби дітий не було?

Отець явно не очікував такого запитання «в лоб», але й сам був добре «гострим на язик».

— На поді спи, дурню! — крикнув панотець у відповідь, і виштовхав Андруська за двері.

Не минуло й двох років, як народився Захар, що пізніше стане Марисеньком. Чотирнадцятий і останній син в родині Андруська Козака. Як казали сільські люди, підсміхаючись: «Зав’язав си Андрусько нарешті ґудза на тім, що само діти робило».

Андрусько, знімаючи картуза, зі словами «Слава Йсу Христу» впхався до священикової хати, і тупцюючи з ноги на ногу піднаходив потрібні слова, які ніяк не лізли у голову. Священик пильно дивився на чоловіка, наче очікував недоброї звістки, бо Андрусько звіку до церкви не ходив, а до священика навідувався суто при потребі хрестин.

— Слава Йсу! — прошепотів зіщулившись.

— Що? Знов? — сполохано запитав священик.

— Знов! — голосно зітхнувши промовив Андрусько.

— Хто? — пильно дивлячись в очі запитав священик.

— Хлопцина, — знічено відповів чоловік.

— Хлопчина… — повторив панотець піднявши очі в стелю. — Най Пан Біг йому дасть добру долю і розуму трохи більше, як в його тата, — і схопивши Андруська за сорочку закричав, — ти чого на поді не спав, бовване[17] старий?

— Я спав на піді. Я спав… Бігме-м спав, пане отце. Я всього раз зліз, я лиш раз зліз…І воно само якос…

Отець стояв в ступорі не знаючи, що відповісти, а самого розбирав сміх. Виходить, як би не той випадок, що Захарків тато нарушив дане панотцеві слово, і не зліз з підка — не було б і Захарка.

Захарко, вже будучи дорослим, жив в хаті за ліском. Мав жінку і єдину донечку Доцинку. Видно не обминули Божих вух слова панотця, коли той просив у неба доброї долі, і розуму більшого, як в його покійного тата Андруська, раз Захарко щороку не навідувався до панотця.

Зими в давнину були холодними зі снігами та заметілями, але люди все одно йшли до роботи: обходили худобу, рубали в лісі дрова до печі, возили з поля солому. Захар також мав власне, хоч і не дуже велике господарство, але й коло нього в таку студінь роботи вистачало. Жінку свою Захарко беріг від тяжкого труду, бо та трохи хворіла. Все робив сам, а жінка поралась суто з бабськими хатними справами.

Вийшов одного разу Захарко по воду до криниці. Та криниця була єдиною на цілу округу, тому від досвітку аж до пізньої ночі біля неї збиралась черга. Щоб не вистоювати чергу зранку, Захарко надумав схитрити, і піти наносити жінці води вночі. Зараз там точно нікого не буде. Тільки-но підійшов до криниці, як побачив здаля якусь чорну пляму, що то роздвоювалась, то знову зливалась в єдине. Та пляма наближалась до чоловіка, а згодом почувся скрипіт снігу та кінське фиркання. То були сани, а в санях Штефко — Захарків старший брат.

— Се ти брате? — запитав чоловік із саней, придивляючись до Захара.

— Я. А ти де їдеш серед ночі?

— В ліс. За дровами. Думав-им до тебе повернути, би ти мені поміг. А тебе сам Бог мені післав.

— Та мені траба води наносити, та й жінці сказати.

— Наносиш ще води. Доки жінка рано встане, то ми вже вдома будемо. Гай, сідай, ми зараз живо накидаєм. Там вже нарізані є, я вчора розвідав. Єдна нога туво, друга тамо. Клади ведра за кирницу та й поїхали, бо вже незадовго сторожі прийдут.

Те, що Захарко поїхав з братом окрім нього і брата не знав ніхто. Захаркові відра впізнали сусіди, бо він їх гарно обкував залізом, щоб не бились. Таких ні в кого не було. То ж коли побачили одне відро повне води, інше порожнє, і мотузку розкручену до кінця, зняли крик, що Захарко втопився. Виймати Захарка з криниці не було кому, не знайшлося сміливих лізти у криницю в таку студінь. Був один, що поліз би-то його брат Штефко, який повитягав усіх потопільників[18], але як на біду, поїхав в ліс за дровами і досі нема. Ліс великий, ще темно. Де його шукати?

Всі чекали на Штефка. В хаті горіли свічки. Жінка і дочка ридали, обійнявшись коло вікна. Сусідки співали похоронних пісень. Чоловіки розчищали сніг на подвір’ї, щось розповідали, згадували покійного добрим словом. Хтось плакав та курив люльку. Хтось мовчав та зітхав, бо Захарко ще такий молодий хлоп. Ще б жити і жити.

«Що то для хлопа сорок років?» — казали.

Ще здалека Захар зі Штефком запримітили, що на подвір’ї твориться щось дивне. Ворота нарозтвір, повно людей. Що то? «Напевно корова вродила». — допустив Захар, бо речинець[19] минув ще два дні тому. Вони виїхали з лісу, і підганяючи коней поїхали до Штефкового двору, щоб скидати з саней дрова, а потім вже й до Захара поїдуть та побачать, що там за гармидер.

Дивно: Штефкові ворота і хата були замкнені на ключ. Вдома нікогісінько. Навіть дітей нема. «Ну, що за жінка? Я з дому, а вони з самого досвітка по сусідах» — жартував Штефко. Брати